Пишне, загадкове, нетлінне, старовинне, але кожного разу нове... Таким постає переді мною «Слово про похід Ігорів» — пам'ятка, знахідка якої розбила вщент усі минулі уявлення про рівень давньої літератури України-Русі, породила стільки суджень, гіпотез, дискусій, що й зараз її авторство, час написання та навіть жанр оповиті ореолом особливої таємничості. Щоб зрозуміти його істинну цінність, досить уявити себе шукачем золота десь в Ельдорадо: просіявши сотні камінчиків, ви нарешті знаходите цей єдиний — золотий, сяйво якого не тільки не згасає, але розпалюється з плином часу, захоплюючи все нові й нові покоління шукачів коштовного в літературі.

Коли на вирокові, який винесли Т. Шевченку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, цар написав «Із забороною писати й малювати», це означало, що саме протицарські поезії насамперед були причиною найсуворішого (порівняно з іншими членами товариства) покарання поета. Адже саме на зборах братства читав Шевченко свої твори антиімперського спрямування. Одним із таких творів була поема «Сон», написана 1844 р.

Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина...» можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини.

Головний герой п'єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз і назавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відданий до кінця життя.

Немає, мабуть, жодного поета, який би у своїх творах не оспівав таке прекрасне людське почуття, як любов, кохання. Тільки однією ниткою неможливо вишити візерунок, яким би милувалися. Так і людське життя не може складатися тільки з чорних чи білих днів, бо переплітаються в ньому і любов, і журба, і радість, і нещастя.

«Червоне та чорне». Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, засмучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтурботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народження до миті смерті два поводирі. Любов та журба.

Твоpчість Дмитpа Павличка з'єднує стаpше покоління класиків укpаїнської поезії з поколінням початку 60-х pоків, яке так по-молодечому голосно заявило пpо себе.Поезія Павличка не лише відобpажає свою добу, але й виpажає свою добу, чутлива до нових пpикмет часу.

За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.

Вже рання творчість Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнів, ширшали обрії його тематики, звучання його поезії ставало все більш різноманітним; ліричне перепліталося з іронією, філософський роздум - з патетичним осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в ліричну пісню.

Любов... Вона здавна хвилює душу і розум, пробуджує уяву, кличе на подвиги. За весь період історичного розвитку людини розгадані різні таємниці, підкорені майже всі можливі висоти. Але в наш час техніки та прагматизму нерозгаданою залишається таємниця душі, де священним вогнем горить почуття любові. Любов постає перед нами у різних іпостасях — безмежна любов матері до дитини, палке почуття до коханої жінки, одвічне почуття до своєї землі. Людська, справжня, чиста любов, що нагадує чарівну квітку.