«Червоне — то любов, а чорне — то журба» (інтимна ліpика Дмитpа Павличка). 3.
Вже рання творчість Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнів, ширшали обрії його тематики, звучання його поезії ставало все більш різноманітним; ліричне перепліталося з іронією, філософський роздум - з патетичним осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в ліричну пісню.
Є у нього чудовий вірш, що став піснею, - "Два кольори". За емоційною палітрою він нагадує пісню на слова А. Малишка про вишитий руками матері рушник. Червоне та чорне - характерні для української вишивки кольори:
Червоне - то любов, А чорне - то журба.
Журба і любов часто бувають поруч. Наприклад, коли кохання лишається нерозділеним. Цю тему ми зустрічаємо у циклі віршів "Пахощі хвої...", що трошки нагадує "Зів'яле листя" Франка. Йдеться, звісно, не про плагіат, навіть не про наслідування: дорогою геніального попередника йде талановитий однодумець, людина спорідненого, але неоднакового світосприйняття. Схожа глибока пристрасність, схована у віршах і, як вже згадувалося, тема. Сумна пісня нерозділеного кохання, біль юного пораненого почуттям серця.
Як дуб листочки пожовтілі Тримає на своєму гіллі Аж до травневого розмаю, Отак і я своє кохання, Зимою вбите спозарання, У серці юному тримаю. ("Як дуб листочки пожовтілі...")
На відміну від ліричного героя Франка, юнак з циклу "Пахощі хвої" не забуває про оточуючий світ у вирі власного горя. Він звертається за допомогою до матері, щоб вона врятувала "вирване" серце:
Вона для нього з-поміж трав Знайде лиш їй відомі ліки, Щоб я забув тебе навіки І снами долю не карав. ("Чого ти мною так гордуєш?")
Він звертає увагу і на те, що його кохана зневажає чужий "труд мозільний" - байдуже топче колосочки. Розривається серце між осудом і коханням. Знаючи про нелегке життя матері своєї коханої, він говорить:
Тільки ти не знаєш зовсім далебі, Чом цілую руку їй, а не тобі. ("В матері твоєї руки в мозолі...")
Як кожна людина, ліричний герой циклу мріє про особисте щастя, яким для нього є саме кохання, але йому замало міщанського кубельця, до якого прагнула дівчина. Йому хочеться, щоб усі навкруги були щасливі. Хоч згадуй вислів Ліни Костенко: "Нерівня душ - це гірше, ніж майна".
Мабуть це й призвело зрештою до трагедії більшої, ніж дрібні розбіж-ності й непорозуміння - і от вже звучать глибоким болем рядки про зраджене кохання:
Чи то дружина пішла на зраду Чи просто жінка була вона? Кажи сьогодні мені неправду, Занадто правда твоя страшна. ("Прийшла і стала посеред кімнати")
І хочеться забути зболілому серцю про цей удар, але:
Тільки хто ж погасить зуміє Перші мрії, перші поривання? У багатті другого кохання Першого завжди іскринка тліє. ("Ти мене гуцулом називала")
А далі дорослішає юнак, мужніє поет, але душа його жива, вона не втрачає здатності кохати і оспівувати свої почуття. Щоправда, вже трохи інші. Хоча сила пристрасті залишається, якщо не збільшується, у них відчувається зрілість, поет намагається зрозуміти "греховницю пречисту", інакше дивиться навіть на зраду - ліричний герой не хоче одягати "вірності шлею". Суто технічно досконалішою стає і образна система віршів.
А я тебе кохати буду За те, що не упала ти Ні у потворну безвість бруду, Ні у нудоту чистоти. ("Моя гріховнице пречиста")
Немає нічого однозначного в житті. Це розуміння приходить з досвідом, часом - з гірким. Але це так.
Ніщо не забарвлюється в один колір. Скрізь нас чекає і радість, і печаль, і любов і журба - червоне та чорне. І хоч "сфера дії" цього закону буття значно ширша, ніж кохання, мабуть саме в останньому він виступає найвиразніше.
І людина, здатна на вірність, щирість і самопожертву в особистому, буде і добрим громадянином.
