Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказано-переказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — «Людина, байдужа до рідної мови, — дикун».

1917 рік приніс величезні зміни у віковий уклад життя всього суспільства. Грандіозні плани швидкої побудови соціалізму стримувало тільки селянство, яке і усіх сил трималося за своє хазяйство, за землю і нізащо не хотіло віддавати н загальне користування горбом нажите добро. Але влада розуміла, що колективні господарства найбільш прийнятна форма, яка дозволить викачати ресурси села и державний бюджет, знищити головного «ворога» радянської влади — заможного селянина.

Маруся Чурай — дівчина з легенди чи історична постать? Достовірних доказів немає, бо під час пожежі в Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. Але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в Україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно, Маруся — особа історична.

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко — наш славетний земляк, автор багатьох прозових і драматичних творів українською й російською мовами. Його повість «Маруся» — перший український прозовий твір, написаний живою народною мовою. За жанром це сентиментально-реалістична повість. Автор розповідає про життя простолюду так, що викликає щире співчуття, розуміння проблем, які стоять перед цими людьми.

Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе.. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. «Пізнай себе»,— так радили філософи. І, справді, в цих простих, але дуже містких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше. Заглянути в глибінь своєї душі — потрібно, але іноді страшно. І, мабуть, ті митці, що намагаються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що* боліло, іцо пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Коли Бог не хоче дати людині долю, він дає їй талант. І тоді талант стає долею митця. Хтозна, чи можна це віднести до Ліни Костенко. На жаль, вона дуже мало розповідає про себе, про свою жіночу долю. Але талантом Бог її нагородив великим.

Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших поетів двадцятого століття. У першій половині 60-х років він пише твори, багато друкується, працює редактором газети, вступає до аспірантури Інституту літератури. З початком періоду застою все змінилося і в житті країни, і в долі В. Стуса.

Василь Стус... Славне ім'я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспільства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п'яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості...

Давно кимось було сказано: «Якщо хочеш зрозуміти поета, іди в його країну». Якщо хочеш зрозуміти душу народу, її потаємні глибини, неповторну індивідуальність — вивчай народні пісні. Пісня, це чудове поєднання слова й музики, є духовним обличчям нації, її своєрідною візитною карткою.

Людське середовище, що, в основному, орієнтоване на прагнення матеріального, часто не дає розкритися тому справжньому, що в кожної людини є від народження, а відтак руйнує «цвіт душі». Мавка говорить на Лукашеві дорікання: «Так! Хто не зріс між вами, не зрозуміє вас!..», оскільки душа й серце лісової красуні не знають штучно вигаданих обмежень, безжалісної соціальної моралі, яка нищить справжні почуття.