Донецький край! Хто тебе не знає?! Ти розкинувся від Сіверського Дінця до Азовського моря. Ти щедрий на легенди, пісні, сказання. Ти, донецький краю, славишся людьми працьовитими, талановитими.
Мій рідний Харків — це не тільки місто заводів і фабрик, наукових інститутів та великої кількості навчальних закладів. "Обличчя" Харкова — це його славні традиції, працелюбні, щирі, веселі мешканці.
Донецька земля... Коли промовляєш ці слова, відразу постають перед очима безкраї степи, якими мандрували ще скіфи, високі терикони, які нагадують про те, що Донбас — столиця вугляного краю, чарівні голівки червоних троянд, які звеселяють око літнього дня.
Мені судилося народитись і жити в одному з найчудовіших куточків України, на землі, що плекала не тільки терни. Споконвіку жили тут прекрасні люди, котрі переливали свою багату образну душу в пісню, складали легенди, перекази. Разом із матусею рідна земля співала мені колискову. І світ мого дитинства наповнювався казкою, тим чудовим дивосвітом, що не полишає мене й сьогодні.
Ми, здебільшого, мало знайомі з літературою рідного краю і не припускаємо думки, що серед наших земляків є автори, твори яких увійшли до світової літературної скарбниці. А Тернопільщина дала світові митців, чиї імена ми з гордістю можемо назвати серед плеяди надзвичайно талановитих письменників. Згадаймо лише Юліана Опільського, Богдана Лепкого, Романа Купчинського, Степана Будного, Бориса Харчука та інших. Пригляньмося до трьох постатей — Опільський, Лепкий, Купчинський.
Про Івана Федоровича Драча останнім часом говорять більше як про політика і громадського діяча. В інтерв'ю до шістдесятиріччя поета журналісти дорікали йому за цей зв'язок, вважаючи, що це шкодить поезії. Але саме свідома громадсько-політична позиція автора у поєднанні з могутнім поетичним даром подарували читачеві поему «Чорнобильська мадонна».
Читаєш кіноповість «Україна в огні», дивуєшся і захоплюєшся. Якою поетичною силою, художньою майстерністю треба володіти автору, щоб читач усім серцем проникся болями і трагедіями народу, думав над проблемами твору, як над своїми власними, що зачіпають за живе, болять, як рани.
Григір Михайлович Тютюнник належить до тієї когорти творців української прози, до якої увійшли Роман Іваничук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Його творчість — на диво відверта і чесна, багатогранна і проста, повна непідробної сердечної теплоти, глибоко національна, доволі колоритно відбиває конкретну історичну добу, але разом із тим є утвердженням непроминущих істин, оберегом споконвічних загальнолюдських скарбів, таких, як щирість людських почуттів, повага до праці, душевна чистота, гідність і мудрість.
Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, якими послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому віддає перевагу митець, які його улюблені засоби, наскільки вони оригінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам'ятовуються, вражають, роблять неповторною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.
П'єса О. Коломійця «Дикий Ангел» із тих, що завдяки художній майстерності і новаторству цікавить уже не одне покоління. Адже йдеться про найдорожче — сім'ю, батьків і дітей, працю, честь роду і його совість, спадкоємність поколінь. І справа не лише у виборі теми (бо чи не вперше в українській літературі йдеться про щасливу родину), порушенні актуальних проблем, а в тому, як це робиться.
