Іван Малкович знаний в Україні сучасний поет. Відтоді, як 1984 року побачила світ його перша поетична збірка "Білий камінь", Малковича із захопленням читають в Україні, перекладають багатьма мовами світу. Ліна Костенко назвала свого часу молодого поета "найніжнішою скрипкою України". І це дійсно так. Поезія Івана Малковича ніжна, лагідна, щира і добра. Вона якось непомітно полонить душу, огортає теплими материнськими почуттями. Іноді це спрацьовує набагато ефективніше, ніж довгі римовані промови і заклики, сповнені гуманізму. Ось короткий вірш під назвою "Свічечка букви "ї". Іван Малкович звертається до найменших читачів, маленьких громадян України. Це вони покликані захищати рідну мову — "захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви "ї", а також оберігати місячний серпик букви "Є". Не треба і між рядками читати, щоб відчути біль поета за майбутнє рідної мови. Згадавши у вірші, що мову нашу називають солов'їною, він застерігає юне покоління, що можуть настати такі часи, "коли нашої мови не буде пам'ятати навіть найменший соловейко". Тож не варто покладатися тільки на солов'їв, зауважує автор. У цих словах міститься ідея твору: любити мову слід не на словах. Як ти її не називай — "солов'їною" чи "калиновою", але вона сама по собі не виживе. Мову треба знати, плекати як розкішний сад і як дорогоцінний скарб передавати наступним поколінням. Дивне враження від прочитаного вірша: він уже скінчився, стих останній акорд, а перед очима стоїть образ маляти у довгій білій сорочечці зі свічечкою у маленьких долонях. Ними дитя прикриває від вітру трепетний вогонь.
Чи не занадто смілива заява це була для ще зовсім молодої людини у ті часи? Адже, мабуть, мова йде не про такий ефемерний термін, як "радянський народ"? Ні, йдеться про народ український...
Є люди, що не вміють жити легко, безтурботно, тому що мають чутливу натуру та совість. Будь-яке зло, будь-яка несправедливість руйнують їх спокій, заперечують благополучне існування. Усе це перетворюється у справжню життєву драму, якщо така людина — митець, а обставини її життя зовсім несприятливі для творчості.
Життя В. Стуса — це дорога через тернії до зірок. Пройдемо її етапами, доторкнемося серцем до великої людської трагедії й водночас високої вірності вибраному ідеалові.
Дві книжки оповідань Марка Вовчка мали назву "Народні оповідання", яка промовляє сама за себе. У своїх творах письменниця зобразила життя народу, не прикрашуючи його, вона показала те, що бачила сама, те, що чула від людей. Тому, можливо, ці твори і сприймаються так: сповненими щирості, справжніх почуттів, горя та радості. На жаль, на тому історичному етапі у житті селян горя було набагато більше, ніж радостей...
Справжній поет — суцільний оголений нерв. Таким тонким відчуттям слова, всеобіймаючим почуттям болю був наділений і поет Л. Кисельов. Його вразили слова пісні, які він поставив епіграфом до свого вірша "Земля така гаряча..."
Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати збірку — "Україні". У передмові до збірки Іван Франко, зокрема, написав про автора патріотичних поезій: "Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов'ю".
Роль митця в історії людства завжди була знаковою. Звичайно, за умови, якщо це був справжній митець, захисник інтересів народу. Здавна вважалося, якщо тобі Бог дав хист, уміння творити — ти належиш людям. Ти є взірцем мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, прикладом для наслідування. Якщо ти схибиш на цьому шляху обраних, порушиш споконвічні закони моралі, ти — ніхто, від тебе відвернуться, забудуть, і твій талант не матиме ваги у суспільстві. Ця істина далеко не нова. На цьому наголошує і Леся Українка на початку поеми:
Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему "Давня казка". Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане.
Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, щоб схвильовано розповісти про них цілому світові.
