I. Література української діаспори. (Історія української діаспори поділяється на три головні періоди: 1921—1940 рр., коли Західна Україна перебувала під владою Польщі; 1941—1945 рр., коли діти перших емігрантів поверталися на Україну, сподіваючись на національне відродження під фашистською владою, та 1945—1954 рр., період заснування літературного об'єднання "Мистецький Український Рух". Улас Самчук належав до цієї української діаспори.
Що таке гріх? Де шукати тонку грань між праведним і грішним? І чи є вона взагалі? Який гріх є найтяжчим? На ці та інші питання намагався знайти відповіді В. Винниченко у п'єсі «Гріх». Вустами головної героїні автор говорить, що безгрішна людина — «...солоденька мамалига..., не здатна ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість».
Недаремно Григора Тютюнника називають майстром новели. Талант писати новели ґрунтується насамперед на здатності передати велике напруження людського почуття. І Григорові Тютюннику це вдавалося якнайкраще, можливо, тому, що сам він був сповнений цим напруженням почуття — напруженням любові до людей та до своєї землі, гострим почуттям справедливості, порушення якої відзивалося в письменникові пекучим болем...
Що відрізняє одну націю від іншої? Насамперед, мова, національний характер, звичаї. Отже, втратити мову та традиції свого народу — значить втратити себе. Це дуже важлива думка, яку, серед інших, намагався донести до нас талановитий поет Д. Павличко.
Багато творів поета Дмитра Павличка присвячено проблемам розвитку української національної культури, історії, мови. Він починав навчання в польській школі, де українська мова, рідна для Павличка, була заборонена. Гіркоту зневаженої гідності виллє поет пізніше у віршах: "За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені..." З дитинства у нього любовне, бережливе, трепетне ставлення до рідного слова. Захист і турбота про його розвиток стануть для поета справою обов'язку й честі.
I. "Ти — весь у слові, як у сповиткові". (Насправді з давніх часів люди знали, яку велику владу має слово. Ним можна скалічити і зцілити, словом руйнують та створюють. Але поетичним словом навряд чи можна обпектись, бо слово, сказане поетом, як і мистецтво взагалі, має очищувальну та виховну силу, воно допомагає жити і творити, дає наснаги, натхнення.
Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть, нам від Бога дано. Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся Чурай — легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: "Віють вітри, віють буйні", "Ой не ходи, Грицю", "Прилетіла зозуленька", "На городі верба рясна", "Засвіт встали козаченьки" та інших.
Буремні роки громадянської війни — це велика трагедія цілої нації. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син убиває матір, зрікається батька, брат убиває брата? До чого ж це може призвести? Ю. Яновський сміливо про це каже у романі "Вершники" — кривавій трагедії народу, жахливої, непоправної: "Дехто простягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя..." Чи змогла б земля простити своїх нерозумних синів? Не знаємо, як земля, а Ю. Яновський у розпачі від таких діянь, подібної жорстокості ця земля, мабуть, ще не бачила і, будемо сподіватися, що не побачить більше ніколи.
Із сивої давнини пісня виражала мрії, сподівання, смуток, радість народу. Одним з її жанрових різновидів є коломийки, найбільш поширені на Гуцульщині. У цих невеличких піснях не тільки оспівувалося тяжке життя селян, їх страждання, а й вимальовувалися образи захисників народу.
