Василь Симоненко був поетом надзвичайної щирості й людяності, поетом, що оспівав любов до землі і людей, який зігрівав кожне слово своєї поезії теплом власного серця. "Для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі... Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя", — писав Олесь Гончар.
"Я українець. Оце і вся моя автобіографія", — ці слова Василя Симоненка можуть охарактеризувати його не тільки як людину, але й як поета, провідним мотивом творчості якого була любов до Батьківщини.
Прізвище, ім'я, по-батькові, народився такого-то року, там-то, в сім'ї такій-то... І так далі: основні дати, події... Хто із нас не знайомий зі стандартною формою автобіографії. Проте оригінальний письменницький талант Павла Михайловича Губенка, зберігаючи та імітуючи окремі риси цього типового особового документа, запропонував нам дуже цікаву його версію — і вийшов блискучий художній твір. При цьому він не був би Остапом Вишнею — славетним нашим пересмішником — якби й автобіографію не наповнив м'яким гумором та легкою іронією, які були і є візитною карткою письменника.
Іван Якович Франко жив у важкі часи безправ'я і темряви, яка огорнула Західну Україну в другій половині XIX століття. Рідна земля задихалася в "тюрмі народів", як називав австро-угорську монархію поет:
У творчості Олеся Гончара роман "Собор" посідає особливе місце. Передусім — актуальністю піднятих у ньому проблем. Його читання незмінно спонукає до роздумів.
Півтори тисячі років стоїть на пагорбах красень Київ — столиця моєї рідної України. А привело мене сюди бажання уклонитися великому українському поету Т. Г. Шевченку. І коли я ходила по цьому місту, мене вразила архітектурна споруда Софіївського собору. Цю споруду не змогли зруйнувати ні орди нападників, ні стихійні лиха, ні німецькі бомби. Бо я зрозуміла, що це не тільки цегла, а витвір людської думи, розуму і натхнення.
Низку поезій Б. Грінченко побудував за принципом конфліктного протистояння: вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Борис Грін¬ченко не допускав альтернативи, компромісів.
Іван Франко у своїй історичній повісті "Захар Беркут" змалював життя руського суспільства XIII століття. Жителі карпатського села Тухля повстали проти боярського поневолення, коли князь Данило Галицький подарував землі Тухольщини бояринові Тугару Вовку. З такою ж відвагою вони розгромили татаро-монгольських завойовників. У цій повісті Франко показав, що саме простий народ був рушійною силою історії.
Тарас Шевченко — поет світового значення. Його творчість силою свого полум'яного й мистецького слова, силою своєї загальнолюдської правди переступила кордони своєї батьківщини. Це його "Кобзар" пробив мур байдужості, а подекуди й ворожості до українського слова, піднісши одразу нашу мову й літературу на нечувану височінь. Пантелеймон Куліш, який інколи нападав на свого сучасника за російські поеми та оповідання, зрештою змушений був визнати: "...се вже був не кобзар, а національний пророк".
