Улас Самчук — письменник справжнього епічного обдарування, письменник, який у своїй творчості втілив найбільш суттєві й визначальні риси доби революцій і голодування в Україні. З притаманним йому загостреним відчуттям правди й справедливості він підняв свій голос на захист цілого покоління українського народу, покоління, вбиваного на війні, мученого голодом, "розкуркулюваного", силою гнаного до колективізації, позбавлюваного радості праці на землі, відчуття рідної домівки й тепла домашнього вогнища, арешті, настільки необхідного людині відчуття безпеки й затишку на рідній землі.

До зображення образу матері звертався не один письменник. Згадаємо, наприклад, образ матері у Тараса Шевченка, його наймичку, яка готова йти за своїм сином хоч на край світу, його божественно-міфологічні образи матерів з дитиною, згорьовних українських жінок. Та й кожен український поет чи прозаїк так чи інакше виписував у своїх творах її — першооснову людського існування, найголовнішу людину для кожної людини, Матір.

Мабуть, немає більше жодної країни, в історії якої було б стільки "білих" плям, що лякають своєю жахливою чорнотою, скільки маємо їх в історії України. Одним з таких невідомих фактів нашої історії був голодомор 1932—33 років. Радянська історія старанно приховувала, а потім заперечувала факт голодомору — історичного страждання української нації, що був відомий всьому світові.

Історичний роман у віршах "Маруся Чурай" Ліна Василівна Костенко опублікувала в 1979 році. Цієї через рік цей видатний твір української літератури був відзначений Шевченківською премією. Рідкісний літературний жанр вимагає від автора особливої майстерності, великої сили мистецької прояви: прекрасно знати історію і втілювати її у поетичному творі — для цього потрібний неабиякий талант письменника.

Історична тематика завжди цікавила Ліну Костенко, тому що її поезії притаманне напруження вселюдських переживань і проблем, виважених поколіннями її предків.
"Маруся Чурай" — історичний роман у віршах. Його форма дуже традиційна, епічна, немодерна, але поетичне мовлення Ліни Костенко настільки своєрідне і вражаюче точне, що ця навмисна традиційність грає на користь твору.

Важко навіть і повірити в те, що колись у нашій літературі Ліни Костенко не було. Читачі давно зжилися з думкою, що вона є, що без її творів українське письменство було б дуже збідненим.
Ліна Костенко в нашій поезії — як перша скрипка в симфонічному оркестрі. А без скрипки й оркестр — не оркестр.

Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, і ось уже про нього складають легенди і перекази. Так, за переказами, у 1625—1650 роках жила в Полтаві Маруся Гардіївна Чурай — поетеса і співачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось трагічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя у пам'яті українського народу. Перекази про трагічне життя талановитої дівчини, її пісні, що до сьогодні живуть у народі, послужили митцям слова основою для створення художніх творів. Одним з найвідоміших творів про ці світлу постать нашої історії є роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай".

Ви втомилися буденністю, втратили сенс свого життя? Залиште все і візьміть до рук невеличку книжечку, де на обкладинці написано: "Лісова пісня" Леся Українка. Розкрийте її, послухайте велику тишу, і вона відкриє вам свої таємниці, залікує душевні рани. Придивіться пильніше: можливо, серед пишного гілля перед вами з'явиться прекрасна зеленоока дівчина з довгим розплетеним волоссям, заквітчаним яскравим вінком, і поманить вас за собою. Не бійтеся, ідіть за нею! Ідіть у чарівну казку, де образи Мавки, лісовика, Перелесника, Русалки не протиставлені людям, а навпаки, мають тісний контакт з ними.

Кажуть, що слова «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» вибиті на надгробку Івана Багряного. Несхитною вірою в незнищенність життя, любов'ю до України були наповнені всі твори письменника.

Природа завжди була для Остапа Вишні джерелом життя і натхнення. Протягом багатьох післявоєнних років письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за звучанням, наснажені лірикою твори. Вони нагадують більше вірші у прозі, ніж жарти гумориста. "Відкриття охоти", "Лисиця", "Сом", "Бекас", "Вовк"... — все це гуморески, які ввійшли до "Мисливських усмішок". У цих яскравих шедеврах особливо чітко виявилося органічне злиття двох чудових граней незвичайного таланту Остапа Вишні — гумору і лірики.