Ми знаємо тепер, хто був той «людський хлопець», що зачарував своєю грою, а далі й закохав у себе дочку лісу, ніжну красуню Мавку. То — Лукаш, син простої селянки-вдови, небіж доброго і мудрого дядька Лева. У драмі не подано передісторії життя Лукаша, бо в цьому не було потреби. Початок його життя в творі збігається з першими кроками від дитинства до юності. Він з'являється біля лісового озера одного святкового дня на ранній провесні в супроводі свого дядька. Вся істота Лукаша, як і природа навкруги, переживала ту прекрасну пору цвітіння, коли серце переповнене мріями про щастя, а весь світ здається невимовно прекрасним. Хочеться жити і славити життя. І Лукаш славить його ніжним співом сопілки, яку він щойно вирізав і змайстрував у приозерних очеретяних зарослях.

Два світи зіткнулися у "Лісовій пісні" — добро і зло, природа і буденність, ї між цими світами — "людський хлопець", відкритий і талановитий настільки, щоб закохати у себе гармонійне породження природи, але й темний, нерозвинений душею настільки, щоб його згубити. Хто ж він такий насправді?

Кіноповість "Зачарована Десна" - це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудо-ваний на спогадах (окремі можна вважати новелами) про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями - чесними трудівни-ками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко "зачарованими" дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібо-роби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.

"Лісова пісня" Лесі Українки починається з прологу, у якому поетеса показала такий куточок України, де все міниться найніжнішими відтінками кольорів, звуків, запахів. Ми знайомимося з міфічними істотами, які витворила народна фантазія і які населяють ліс, з людьми, що прийшли сюди - дядьком Левом і його небожем Лукашем. Обидва вони з тих обдарованих, з тонкою душею людей, які в лісі можуть зустріти Лісовика і Перелесника, Русалку і Водяника, Потерчат і Куця. Тут, у лісі, на лоні весняної природи Лукаш чарівними звуками своєї сопілки розбудив Мавку - лісову красуню. Ще ніколи так гарно не співала їй весна, і Мавка готова йти на той спів.

Феєрія "Лісова пісня" Лесі Українки — чудовий здобуток так званого "срібного віку". Твір було закінчено у 1911 році. Ті часи були розквітом поезії, епохою літературних експериментів, великого оновлення поетичного слова. Леся Українка змогла вплести справжню перлину до вінка літератури. Феєрія "Лісова пісня" вважається найвищим досягненням у літературній спадщині поетеси.

Леся Українка — видатна українська письменниця, поетеса, драматург, перекладач, літературний критик, історик, мистецтвознавець. Виняткове місце у творчості Лесі Українки, як і в усій українській літературі початку XX століття, займає драма-феєрія "Лісова пісня".

Образ Мавки уже традиційно в українській літературі вважається втіленням одухотвореної природності, незнищенності людського духу, символом чистого справжнього кохання, щирих природних почуттів. Недарма саме цей образ став одним із вершинних у творчості Лесі Українки, поетеси, чия творчість позначена наявністю складних символістичних художніх структур, пошуками нового естетичного тла для розгортання традиційних міфологічних та легендарних сюжетів.

Багато було в Україні жінок, здатних безмежно любити працю, свою родину, свою землю, І, здається, саме їм рідна земля доручала нести на своїх плечах непомірний тягар відповідальності за усе, що відбувається на її безкрайніх просторах. Ці жінки повинні були вистраждати щастя не тільки для власної родини, а й для усього людства. Як це довелося зробити неписьменній селянській жінці Марії з однойменного роману Уласа Самчука.

Знала наша українська земля добрі часи, панували на ній добро та любов, відчували люди себе щасливими. Але не так уже і багато було таких днів, коли сонце всміхалася у вікно нашої історії. Пам'ятає наша земля і криваві бої; пам'ятає і голод, і несправедливе розкуркулення, і людожерство, і зречення батьків, і страшні вбивства заради шматка хліба чи встановлення справедливості. Пам'ятають матері про смерть своїх дітей, про їхню зраду, пам'ятають про розпад родин — усе пам'ятають. Ці матері — наче символи нашої багатостраждальної України, як страшне нагадування про страшне минуле.

Улас Самчук не міг мовчати, знаючи страшну правду про роки встановлення Радянської влади в Україні, тому і написав роман "Марія". Він бачив несправедливість^ тогочасних законів, він обурювався безладом, який створювали більшовики. Але найбільше його вразили безправні жінки, які будь-що намагалися зберегти власні родини, які хотіли бачити щасливими своїх дітей. Та не судилося їм щастя...