Поет, що поєднав у собі чутливість струн душі скрипки та гучну мужність барабана, протяжний заклик сурми, — Володимир Сосюра. Людина з великої літери, що в 1944 році писав не про СРСР чи Сталіна, а про Україну як духовну сутність, яка живе у всьому, що нас оточує: у зірках, у вербах, у дівочих очах, як про основну цінність і неповторність — «для нас вона в світі єдина, одна». Письменник знав, що рано чи пізно отримає це клеймо: «буржуазний націоналіст», але писав щиро, бо як же можна бути нещирим із рідною ненькою, якою завжди була для поета Україна.
Друга половина XIX сторіччя. Залишилася в минулому селянська реформа 1861 року. Селяни нарешті отримали право не лише до сьомого поту працювати на поміщицькій землі, а й на зароблені гроші викупити свій власний наділ. Треба знати історичні умови тієї доби, щоб зрозуміти позитивні і негативні риси характерів персонажів драматичних творів Карпенка-Карого.
"Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, розквітає надія..." Цей прекрасний вислів належить чеському вченому Янові Коллару. І насправді, так часто люди, а інколи — цілі народи, потрапляють у несприятливе становище, потерпають від несправедливості. Але ж єдиним шляхом подолання цієї несправедливості є саме діяльність, невпинна діяльність заради власного та народного майбуття, бо навіть найщиріша туга та біль через несправедливість без поєднання із реальним діями не в змозі змінити ситуацію, вирішити проблему! Мені здається, цей вислів можна взяти собі за девіз, бо у ньому запорука змістовного активного життя, поєднання слова та дії, якої так часто не вистачає нам...
Основні свої твори І. Карпенко-Карий писав у 80-ті роки XIX століття, у той час, коли у суспільстві відбулися глибокі зміни, набули розвитку нові, капіталістичні, відносини. Почалося інтенсивне розшарування суспільства на класи, що дало про себе знати усіма наслідками і в Україні.
Могутню силу таланту мав видатний український драматург і театральний діяч Іван Карпович Тобілевич, широко відомий під псевдонімом Карпенко-Карий. "Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література", - писав про нього І. Франко.
Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших українських поетів XX століття, схоже на спалах — короткий і яскравий. Сьогодні його ім'я мало відоме в Україні, багато людей його взагалі не чули. І це не дивно, адже довгий час воно замовчувалося, творчість була заборонена.
Іван Драч увійшов, а вірніше, увірвався в поезію на початку шістдесятих років. На тлі тихої провінційної та офіційної поезії він разом з іншими новобранцями атомної епохи здавався неприборканим гейзером, "узутим в урагани". Драч вніс у поезію енергію слова, неординарність тем, які ламали застиглу солодко-сентиментальну псевдонародність. Провінційна затхлість так довго обмежувала українську індивідуальність віночками та стрічками на дівчатах у час офіційних концертів, що багато хто зневірився в здатності української культури народити щось крім "Гандзі рибки". Поезія Івана Драча була як вибух сучасності, як нова кров, молоде вино в міхах української поезії.
1844 року Т. Шевченко написав поему "Сон". Це його перша політична сатирична поема. Автограф потрапив у III відділ, коли поета заарештували. Під час слідства на нього була звернена особлива увага як на твір, сповнений "противозаконных и возмутительных мнений". Друкування поеми заборонялося аж до 1905 року, але вона поширювалась в рукописних списках, один з яких потрапив до Львова. Туту 1865 році вона була вперше надрукова.
Багато сторіч і навіть тисячоліть тому давні мудреці казали, що мистецтво — це дзеркало природи. Звісно, з часом ставлення до того, що і під яким кутом, так би мовити, має в цьому дзеркалі відбиватися, змінювалися. Але у будь-якому разі зрозуміло, що мистецтво так чи інакше має бути пов'язане з життям, бо інакше воно не буде потрібне людям. Тільки впізнаючи себе і свої власні почуття у творах літератури, читач відчуває зацікавлення, його хвилює той чи інший сюжет, спонукає до роздумів, очищує і збагачує духовно.
Перше кохання. Коли зав'язуються його перші паростки, то людина зовсім по-іншому починає сприймати і себе, і цілий світ: неначе розквітає душа, а з нею і все навколо. У новелі Григора Тютюнника «Зав'язь» перед нами розкривається початок цього найніжнішого почуття, яке письменник порівнює з чудом пробудження зав'язі на гілочках на початку весни.
