У чужому сірому і холодному Петербурзі і в далекому випаленому сонцем казахському степу згадував Тарас Шевченко свою рідну землю, благословенну землю України, политу кров'ю і потом дідів та прадідів наших.
На оновленій нашій вільній землі живе і вічно житиме в народі пам'ять про Великого Кобзаря, геніального сина України, гнівного викривача панів неситих, поборника святої правди. Т. Г. Шевченко був народним пророком, титаном духу, першим, хто відверто і сміливо закликав народ до збройного повстання:
Всі ми родом із дитинства. І в кожного у дитинстві були мрії. Хто мріяв стати видатним актором, хто — рішучим і мужнім міліціонером, а хто видатним льотчиком. Не полишили ці мрії і наших головних героїв — Яву Реня і Павлушу Завгороднього. Багато майбутніх професій перебрали вони у своїй уяві, але найбільшою мрією їхнього життя була мрія стати героєм, з почестями і визнанням оточуючих. А хто з нас не мріяв про це в дитинстві? Але поряд з мріями завжди ходить дійсність.
У кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників - це одне, інша ж справа - поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краше життя, за щасливу долю.
Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам.
Людині притаманно мріяти. Мрія не дає спокою у житті, не дозволяє стояти на місці, кличе вперед... Мрія і дійсність часто виступають у суперечності. Страждаючи все життя сам, болюче відчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мріяв про світле і радісне майбутнє України.
Де б він не був, куди б не закинула його тяжка доля, він завжди повертався до своєї рідної України, линув до неї своєю душею, до її "степів широких", до її заквітчаних, мов чарівна дівчина, сіл, до найдорожчого для нього — до Дніпра. Він скрізь бачив її, рідну матір-Україну. І ніякі поневіряння не могли вбити ту світлу пам'ять про неї, якою освітлене було все його життя, завжди спрямоване на боротьбу за вільну і щасливу Україну.
Якою б не була людина, навряд чи її не цікавить доля рідної країни. В Україні, мабуть, немає людини, яка б жодного разу не замислилась над проблемами нашої держави. Така наша історична доля — входити до складу інших країн, жити без самостійності. Упродовж віків не існувало української держави, і ця проблема не давала спокою багатьом поколінням митців, учених. Доля рідного народу глибоко хвилювала такого видатного майстра слова, як Тарас Шевченко.
Небагато знайдеться навіть у світовій літературі діячів такого рівня, як Шевченко в Україні. У той час він був нібито пророком: людина, яка не боїться царського уряду, освітлює життя кріпаків, селян, сам він був кріпаком, але й був дуже освіченою людиною. Він умів і малювати, і писати вірша. Найбільшим ідеалом для нього була Україна, вільна, нескорена. Але дуже важко було Україні у складі царської Росії. Навіть свої сини її продавали та розграбовували:
Доля рідного народу, його духовне надбання були для Тараса Григоровича Шевченка метою його життя. Ціла епоха говорила про себе його словами від імені народу. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле, надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам'ять. Т. Г. Шевченко для нас більше, ніж великий поет, він національний пророк.
