Людині притаманно мріяти. Мрія не дає спокою у житті, не дозволяє стояти на місці, кличе вперед... Мрія і дійсність часто виступають у суперечності. Страждаючи все життя сам, болюче відчуваючи страждання свого народу, Т. Г. Шевченко мріяв про світле і радісне майбутнє України. Неоднаково було йому: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її окраденою збудять... ("Мені однаково...") Тому і проклинав поет "отих царів, катів людських", панів різних гатунків, усіх, хто несе горе народові, і кликав "громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить... хиренну волю". Повинні порватися кайдани, повинна правда прийти на землю: ...бо сонце стане І оскверненну землю спалить. ("О люди! Люди небораки!") Вірив Тарас у невмирущий дух народу, знав, що не можна знищити його, як не міг Зевс примусити скоритися Прометея; що житиме він (цей дух) і розів'ється, як оте дерево, на яке моляться "колізаки" (казахи) ("У Бога за дверима лежала сокира"). Без волі немає щастя - вважав Шевченко: ...де нема святої волі, Добра не буде там ніколи. ("Царі") Тому так зворушливо змальовує він мрію-сон нещасної кріпачки ("Сон"), якій уявляється, що її син: І уродливий, і багатий, Уже засватаний, жонатий... На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; І на своїм веселім полі... Тому і славить геніальний поет українського народу синів Кавказу, що відстоюють свою незалежність ("Кавказ"): Борітеся - поборете! Вам Бог помагає. За вас правда, за вас слава І воля святая. І мріє Кобзар про часи, коли "розкуються незабаром заковані люди" ("І мертвим, і живим..."), коли не зостанеться "і сліду панського на Україні" ("І виріс я на чужині"). Тоді "у селах, у веселих і люди веселі" житимуть, тоді "спочинуть невольничі утомлені руки і коліна одпочинуть, кайданами куті" ("Ісаїя. Глава 35"). І забудеться срамотна Давняя година. І оживе давня слава, Слава України. ("І мертвим, і живим...") Вільний народ оживить природу, оживить свою душу, шануватиме своїх героїв, свою історію, свою правду. Так чи інакше, але не слід чекати, поки "німець" нашу історію нам розкаже. І свою солов'їну мову народ піднесе над світом як прапор свого духовного багатства, бо неприродно ж, коли: ...усі мови слов'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать... ("І мертвим, і живим...") Глибоко ранило поета і духовне гноблення народу. Він вірив у Бога, "великого Бога", вірив у жертовність Христа: За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине Божий? ("Кавказ") Але бачив Шевченко й інше: церква стала знаряддям гноблення народу. Тому й мріє Кобзар про суспільство, де релігія буде духовно збагачувати людину, де не буде продажної служниці панства, церкви минулого: ...будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленими піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати. ("Світе ясний, світе тихий...") Зазнаючи горя і болю, зазнаючи гноблення з боку російського царизму, наш великий Кобзар часом проклинав москалів і польську шляхту, але мріяв про дружбу великих народів. Він писав: ...Ляше, друже-брате! подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай... ("Ще як були ми козаками...") Він мріяв про сім'ю вольну, нову, де: ...буде син і буде мати, і будуть люде на землі, де простеляться шляхи вільні і широкі: ...І пустиню опанують Веселії села. ("Ісаїя. Глава 35") Мав Тарас і особисті мрії. Хотілося йому з милою дружиною у маленькій хатині над Дніпром дожити віку: Я тільки хаточку в тім раї Благав і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на маленькій горі... ("Не молилася за мене") Не збулася ця мрія Шевченкова. Та збулася інша: з любов'ю і шаною згадує вільна Україна "незлим тихим словом" свого сина. Немає неволі в Україні, у повний голос звучить її мова. Горді її сини пишаються своїм героїчним минулим і намагаються впевнено дивитися в майбутнє. Але щоб посісти почесне місце серед народів світу, треба ще ой як багато зробити! Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать, Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам. ("Молитва")
