Кажуть, душа кожної людини - глибокий колодязь, дивлячись у воду якого, ми намагаємось побачити своє віддзеркалення. Але іноді, коли у воді колодязя чиєїсь душі ми не помічаємо свого обличчя, не відчуваємо схожості на себе або на своє оточення, людина нами не сприймається. Вона може бути ні поганою, ні хорошою (на наш погляд), і ми тавруємо її як незвичайну. І чомусь декого це ображає. "Дивак...", - кидають інші, виразно знизуючи плечима. І все. Майже ніхто не подумає хоч трішки глибше пізнати його. Природно, людина, яка не живе у повній мірі цього слова у звичному для інших світі, компенсує це замкненням у власному, життя в якому йде за особливими законами.
Микола Вінграновський — відомий український поет, прозаїк, кіномитець. У своїх творах він відтворює художній світ, законом якого є краса. Один із літературознавців писав: "Сюжети його рухаються перебігом почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини і води..."
Вершинним твором Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія "Лісова пісня". Історія написання цього твору нерозривно пов'язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908-1913). За словами самої Лесі Українки, поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь, її соснові ліси й урочища з глибокими чистими озерами, та невитравна ностальгія, яка постійно жила в душі поетеси на чужині. "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними", — писала вона в листі до матері.
На початку двадцятого століття в українській літературі з’являється ряд творів з фольклорними образами, провідним з яких був образ рідної природи: М. Коцюбинський "Тіні забутих предків", О. Кобилянська "У неділю рано зілля копала", О. Олесь "Над Дніпром", Г. Хоткевич "Камінна душа". Очолює цей список один з найвидатніших поетичних творів нашої літератури — драма-феєрія "Лісова пісня", що належала перу Лесі Українки.
По-справжньому величним був життєвий і творчий шлях Лесі Українки — видатної української письменниці. На її долю припало багато випробувань, проте жодні не зруйнували її віри у життя, не змінили її прагнень та переконань, не зламали характеру цієї сильної жінки.
"Гуси-лебеді летять..." і "Щедрий вечір" — це дві повісті, в яких Михайло Панасович Стельмах описав своє дитинство, шкільні роки. Ці твори письменник присвятив своїм батькам — Ганні Іванівні та Панасу Дем'яновичу.
Тяжким і безрадісним було сирітське дитинство великого українського поета Т. Г. Шевченка. Про це ми дізнаємось з багатьох його творів. Один із них — "Мені тринадцятий минало...". Хлопчик, залишившись сиротою, змушений був пасти чужі ягнята, щоб заробити собі на шматок хліба.
Тарас Григорович Шевченко — гордість і слава України. Його "Кобзар" — це найблагородніший супутник кожного українця. У повісті "У бур'янах" Степан Васильченко розповідає про родину, виховання та подальшу долю маленького Тараса. Батьки майбутнього Кобзаря працювали на панщині й поверталися додому геть виснаженими. Змалечку Тараса доглядала сестра Катерина. Родина Шевченків жила злиденно. Їхня хата була чи не найгіршою в селі: кривобока, в дірках, стояла вона край села, як примара.
Батька свого Чіпка не знав, ніколи не бачив. Його мати — убога селянка. Мотря жила із своєю матір'ю, ледве перебивалася випадковими заробітками у багатших сусідів. У холоді, у постійному недоїданні зростав малий Чіпка. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками і матір'ю, хлопець ріс відлюдькуватим. Єдиною відрадою у його сирітстві була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень. Мав він від ровесників тільки стусани та образи. Не злюбив він це товариство, похмуро дивився на дітей і тікав від них до баби — у світ казки і життєвої мудрості. Він цікавився всім: і птахами, і землею, і Богом. Діставав наївні пояснення, що відповідали знанням і світогляду баби Оришки, та не приймав їх на віру, а ставився до них критично. Це свідчило про глибокий природний розум хлопця.
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
