Ніколи український народ не забуде найстрашнішої трагедії в історії України — кривавого терору часів сталінщини, хрущовщини і брежнєвщини. Скільки лише за цей час загинуло невинних людей, а також "розумників із гнилої інтелігенції", як тоді називали письменників, художників та інших, які виступали проти існуючого ладу і не хотіли "присмоктуватись" до нього.
Суворі юнацькі очі уважно дивляться на нас з обкладинки книги. Очі людини, погляд якої, попри всі життєві негаразди, залишився вольовим, пронизливим і відвертим. Юнак, що вмів по-справжньому любити і страждати, що не тільки своїми творами, а й своїм життям довів вірність добру і правді, ніби заглядає мені в душу. Це очі Василя Симоненка - поета, якому судилося прожити усього 28 років, але залишитися в пам'яті народній назавжди.
Василь Симоненко... Сонячне, палахкотливе ім'я цього поета пломенітиме для нових і нових поколінь полосуючим, тривожно-радісним сяйвом непотьмареної правди, непоганьбленої духовності.
Коли людина хворіє, вона потребує певних ліків, так само, коли ціла нація поставлена у несумісні з нормальним духовним життям умови, вона також потребує певних духовних ліків. Найчастіше такими ліками стає мистецтво, яке підтримує народний дух, передає традиції, сформовані сторіччями, допомагає за будь-яких обставин зберегти ідентифікацію і національну свідомість.
Заповітна життєва мета кожної людини — ідеал, якому підпорядковується все її життя. Свій ідеал Франко вклав у слова головного героя повісті "Перехресні стежки" Євгенія Рафаловича: "...Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч трохи до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдниками...".
Творчість Остапа Вишні здивувала і вразила мене по-справжньому, як кажуть, "припала до душі". В історії літератури багато було талановитих письменників. Читач завжди оцінить глибоку трагедійність твору, психологізм. Ми вже звикли до цього і, тримаючи у руках непрочитану книгу, ніби ступаючи ногою на невідому землю, очікуємо натрапити на складний сюжет, інтригу, переживання і страждання. Такі твори запам'ятовуються надовго, тим більше, якщо автор зміг передати болі своїх героїв.
Видатний письменник дивиться на небо. Він щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в "бентежні звуки далеких звонів", що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
Коли видатний письменник дивиться на небо, він, мабуть щось хоче побачити там? Ні, він згадує своє дитинство, і вже перед нами стоїть маленький хлопчик Михайлик, який народився в мальовничій місцевості на Вінниччині. Згадується матуся, Ганна Іванівна, така добра, ласкава, невтомна трудівниця. Саме вона навчила свого сина, любити кожну травиночку, милуватися росою вранці та заходом сонця ввечері, вслухатися в "бентежні звуки далеких звонів", що їх струшують на землю з високого піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись весною з далекого вирію.
Про український футуризм почали згадувати порівняно недавно. Проте не слід забувати, що у 10-30 роки XX століття це була потужна авангардна течія у нашій літературі. Очолював групу футуристів Михайло Семенко. Людина-блискавка, людина, яка вміла робити мертві петлі у поетичному небі; людина, яка стверджувалась і вдосконалювалась, розробляючи власний неповторний стиль. Разом із тим поет мав вразливу душу, яку можна порівняти зі злетом "несмілого" білого метелика (вірш "Метелик").
