Є такий вираз — "жіноча поезія". Щось зневажливе відчувається в ньому, щось "другосортне". Анна Ахматова не виносила навіть слова "поетеса" і ^завжди називала себе тільки поет. Але історія літератури реабілітувала жіночу поезію, бо справжній митець — чоловік чи жінка — поєднує в собі мужність і чуйність, відвагу і лагідність. Ліна Костенко в поезії не зрікається своєї жіночої суті, що допомагає їй удивлятися в життя зором вічної берегині людського роду. Вона увійшла в літературу, звернувши на себе увагу зрілим талантом і тонким відчуттям життя
Коли читаєш новели В. Стефаника, важко уявити, що йому належать ось такі слова: "Я оптиміст... коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм ". Його твори здебільшого невеликі за обсягом, але вони справляють враження надзвичайне. За обсягом ці новели не більше, ніж сучасні сторінки кримінальної хроніки. Сам факт злочину, злочину проти себе, проти рідних, проти рідної землі завжди примушує замислитися, але Стефаник примушує не тільки замислитися, не тільки плакати над гіркою долею своїх героїв. Читаючи, ти думаєш, ти плачеш, але й очищуєшся. Очищуєшся від дурних думок, відчаю, невіри...
Доля творів Бориса Антоненка-Давидовича була непростою. Ім'я цього письменника практично мало знайоме українському читачеві. Його творчість за радянських часів замовчувалася, не виходили його книжки.
Сьогодні ми значно більше знаємо про творчу спадщину цієї обдарованої людини. Є від чого засмутитися: надзвичайно талановитий письменник, романіст, повістяр, новеліст, репортер знайшов свого читача лише після своєї смерті. Його твори людяні й щирі. Антоненко-Давидович торкається в них загальнолюдських цінностей.
Події повісті Антоненка-Давидовича "Слово матері" досить далекі від нас за часом, але як же потрібен твір тепер, особливо для молоді, щоб вона вчилася вірності рідній землі, рідному народу, його духовним скарбам.
Герой і громада... Поет і суспільство... Література і життя... Думаю, що цей ряд слів синонімічний. Всі вони продиктовані життям. Роль митця і призначення мистецтва — проблеми віковічні.
Вірш "Я утверждаюсь" датований 1943 роком. Це був час, коли Україна звільнилася від фашистської окупації. Тичина разом з письменниками старшого покоління знаходився в евакуації, був далеко від фронтів війни, але його серце проймалося стражданнями від вістей про горе й муки рідного народу. У щоденнику воєнних літ поет писав: "Одколи почалася війна, свого не можу духа заспокоїть. І ті до мене вопіють, що на дні моря, і вкинуті в колодязь". У творах цього періоду народжується одухотворений образ матері-України, яка страждає, бореться, кличе на допомогу і утверджується у боротьбі із жорстоким ворогом.
1. Письменницький хист А. Дімарова. (Здібний хлопець писав вірші і прозу ще в шкільні роки. Потім була війна, поранення, нові випробування. Служба в армії, робота в газеті. На цей час припадає початок його творчої діяльності, публікація першого твору "Гості з Волині".)
Уласа Самчука називають одним із найвидатніших письменників сучасності, українським Гомером XX століття. У своїх романах, повістях, оповіданнях, нарисах він глибоко зобразив багатогранну українську національну історію, створивши першокласні зразки високохудожньої прози.
Творчість Олександра Довженка — явище масштабне, багатогранне, має світове значення. Тільки та людина, яка глибоко любить свій народ і живе його болями, може так талановито відобразити історичну долю нації. Яскраві спалахи Довженкової уяви були невпокореними, могутніми, і повністю пригасити їх не вдалося навіть витонченій у своїй жорстокості тоталітарній системі.
У часи масових повоєнних репресій, коли будь-яка прогресивна думка переслідувалась, жодна з них не могла втілитись у життя, Василь Симоненко відверто заявив про своє прагнення до правди, до пошуку істини і до непримиренної боротьби зі злом.
