Мирон Данилович Катранник — один із головних героїв роману В. Барки «Жовтий князь». Це звичайна сільська людина. Але він увібрав у себе мудрість усього хліборобського, роду, християнсько-моральні принципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно, не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.
Роман Василя Барки "Жовтий князь" — це твір не тільки про страшний голодомор 1932—1933 років, а й про нищення духовності, віри, усього того, на чому одвічно стояли народ, нація. Для нашого народу церква завжди була святим місцем, а священик — батьком, порадником, заступником. У селі Кленоточі була давня церква, що простояла багато віків, "...кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали не свою віру". І ось варвари XX століття, для чиїх батьків церква була святим домом, закривають храм, звалюють у нього зерно. Жителі села і хуторяни, не змовляючись, вирішують урятувати церковні коштовності, які можна сховати: Євангеліє, хрест, дарохранительницю, корогви, плащаницю, чашу
Роман Василя Барки "Жовтий князь" — це твір про страшні сторінки історії України, про голодомор 1932—33 років, але це й роман про добро і зло, про моральність, душевну чистоту й бездушність, ницість.
Тема голоду в Україні 1932—1933 років — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім своїх поетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи "Жовтий князь" і "Рай". "Жовтий князь" став "відкритою книгою" для широкого кола читачів. Але його не можна назвати виключно реалістичним твором, який відбиває суть подій в Україні періоду голодомору. Роман став багатогранним художнім явищем, що не вичерпується тільки документуванням історичної правди, оскільки писав його модерніст. Тому "Жовтий князь" органічно вписується в загальне коло модерністичних творів письменника, чому сприяє відчутний елемент суб'єктивного авторського бачення, особливе трактування подій у їх зовнішніх проявах та внутрішній сутності, у їх метафізичній співвіднесеності.
Ще десять років тому ми навіть і не знали про ті страшні події. Лише десь, у деяких книжках, були якісь спогади про неврожай 1932 року. Але з проголошенням незалежності України почали з'являтися "цікаві" і жахливі факти з нашої історії, історії будівництва соціалізму задля щастя людей. Саме у наші часи побачили світ заборонені книжки, які глибоко розкривали всю ту ганебну політику партії щодо України.
Раніше слово "емігрант" викликало в мене негативні емоції, а зараз я, навпаки, шукаю твори емігрантів, щоб прочитати правду про долю України. Я вдячна Вам, Василю Барка, Вам, Улас Самчук, Вам, Іване Багряний за те, що ви знайшли у собі сміливість і дали повну картину того страшного явища в Україні - голодомору.
Наші предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Саме вони розкривали вдачу людини, її характер та вподобання. Козацтво у цьому плані було найкмітливішим. Згадаймо: Тягнибок, Утривус, Голота, Незовибатько та ін. Так чинить і більшість Письменників, називаючи своїх героїв такими різними та незвичайними прізвищами. Тож які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому випав такий тернистий шлях?
Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. То ж які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому випав такий тернистий шлях? А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.
"Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи", - ось життєве кредо сильної людини. Таким постає перед нами зі сторінок вражаючого пригодницького роману "Тигролови" Григорій Многогрішний. Іван Багряний, автор цього твору, переконує читачів, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися людиною, бо вона народжена для щастя й добра. І природні стихії, і свавілля тоталітарного режиму, і лють людолова - все можна витримати, все перемогти, якщо надихаєшся могутньою волею до життя, гідного людини.
Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, якими послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому віддає перевагу митець, які його улюблені засоби, наскільки вони оригінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам'ятовуються, вражають, роблять неповторною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.
