Ольга Кобилянська у повісті "Людина" показує важку і, як на той час, безперспективну боротьбу за своє право бути людиною. Сама письменниця деякий час захоплювалася так званим жіночим рухом. Вона мріяла про звільнення жінки від кайданів соціального і побутового рабства, закликала жіноцтво боротися за свою людську гідність, здобувати освіту, бути здатними "стати на власних ногах у житті, щоб могти стати гординею наших батьків, братів, мужів і стати підпорою нашому народові, підвалиною нашої нації, і щоб вона могла славитись своїм жіноцтвом, як своїм найкращим цвітом". І хоча письменниця розчарувалася обмеженим характером цього руху, та ідея емансипації продовжувала її хвилювати.
Новела М. Хвильового "Я (Романтика)" — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив у житті сам письменник. Це зображення антигуманного й антинародного характеру революції і громадянської війни. Митець аналізує суперечність служіння абстрактній ідеї, тому долі героїв новели такі трагічні.
Незважаючи на авторське визначення, І. Франко називав твір І. Карпенка-Карого "Хазяїн" драмою. У статті "Іван Тобілевич" дослідник зауважував: "Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був... великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого осмислення тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки в Росії, але й інших слов'янських народів".
У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Карий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістів-землевласників, які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило плазувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавлений, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозуля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний злочин.
"Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи", - ось життєве кредо сильної людини. Таким постає перед нами зі сторінок вражаючого пригодницького роману "Тигролови" Григорій Многогрішний. Іван Багряний, автор цього твору, переконує читачів, що за будь-яких обставин людина повинна залишатися людиною, бо вона народжена для щастя й добра. І природні стихії, і свавілля тоталітарного режиму, і лють людолова - все можна витримати, все перемогти, якщо надихаєшся могутньою волею до життя, гідного людини.
Тема жінки — одна з провідних тем творчості Ольги Кобилянської, вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Уперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. А Ольга Кобилянська об'єктом свого художнього дослідження обрала жінку-інтелігентку, яка страждала не від давнього «кріпацького» лиха, а від сучасного — соціального і родинно-побутового. Її жінки — здебільшого вихідці з незаможних родин, прагнуть вирватися на волю, здобути освіту, незалежність, рівноправність із чоловіками, стати потрібними народові й суспільству.
Розвиток людського суспільства значною мірою залежить від людей, які вміють нестандартно мислити, помічають яскраві фарби там, де для інших все зливається в буденну сіру пляму. Поезія Ліни Костенко "Кольорові миші" теж про нестандартність почуттів, оригінальний підхід до сприйняття дійсності. Талановита поетеса так переплела в невеличкому творі уявне, фантастичне і реальність, що мимоволі перед нами за рядками вірша постають художні образи, наче на картині.
Усе далі й далі відносить нас час від грізних і величних подій Другої світової війни, коли зійшлися у непримиренному, страшному двобої чорні сили фашизму із силами миру. Але не меркне слава героїв, які, не шкодуючи свого життя, відстояли мир, честь і незалежність Батьківщини.
Чи можна побудувати своє щастя на чужому стражданні? Чи можна "вкрасти своє щастя"? Такі питання стоять перед героями драми І. Франка "Украдене щастя".
Мені чомусь раніше здавалося, що усна народна творчість - це минувшина, щось таке, що давно записане, видрукуване і зберігається на полицях. Не раз доводилося слухати гуртові співи в дорослій компанії. Але співали в основному одні й ті ж пісні. Не один раз я замислювався над тим, чи розвивається народна творчість зараз, у наші дні. Спершу мені здавалося, що зараз вона (особливо пісенна) не розвивається, бо мені невідомі сучасні народні пісні, весь час я чую тільки старі, записані багато років тому. Спершу я не розумів причин, чому раніше пісні творилися, а сьогодні я не бачу цього процесу. Але які ж причини, що вони не творяться? Невже раніше люди були більш творчими, а зараз ні? Але ж так не може бути. Як же знайти причини такого мовчання? Виникла ще одна думка: а може, пісенна народна творчість набула інших форм, про які ми не здогадуємося?
