1901 року Ольга Кобилянська завершує роботу над повістю, яку назвала влучно - "Земля", що стала вершиною творчості письменниці. У ній гармонійно переплелося суспільне й особисте, вічні проблеми любові й страждання, добра і зла. Відчуваєш, з якою емоційністю і теплотою О. Кобилянська переймається долею кожного героя, разом з ним страждає і сподівається. Думаю, що саме тому в читачів виникає глибока довіра до всього, що з хвилюванням змальовано у творі.

Тепер ніхто не скаже, коли саме до Василя Стуса прийшло розуміння того, що правда і справедливість, про які трубили на кожному кроці, були насправді облудою, кривдою та свавіллям розбещених можновладців. За їхніми амбіціями (і це добре розумів Стус!) ховалося зверхнє ставлення до людей, люта ненависть В демократії. Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця Василь Стус зіткнувся з епохою Брежнєва — Щербицького і зрозумів, що вона (система) рухалася тільки з тими, що вгорі, давила чобітьми, не дбаючи про власне майбутнє.

Спогади є нашим минулим, тим, що залишилось від минулих подій, почуттів, думок. Гуляючи алеями свого духу, слухаючи музику своєї душі, ми стоїмо в їх тіні. Людина без спогадів - людина без минулого. Деякі змушують нас червоніти й понині, щось згадуємо ми зі сміхом, інші ми називаємо найкращими у своєму житті.

Давніх русичів я уявляю міцними, кремезними, з орлиним поглядом. Ходили вони статечно, з гідністю тримаючи голову. Хода була некваплива, тиха, вони сторожко дослухалися до всіх довколишніх звуків: ворог міг з'явитися будь-якої миті. І взагалі, слід пам'ятати, що тоді мирного часу майже не існувало. Якщо й були хвилини радощів на честь якоїсь події чи свята, то все одно мали бути ті, хто пильнував за спокоєм своєї общини чи навіть просто своєї сім'ї.

Неперевершений за образністю і драматизмом вірш Т. Шевченка "Ой три шляхи широкії" розповідає про, здавалось би, буденну ситуацію. Три брати покинули домівку, покинули Україну і розійшлися на чужину. Вдома залишилися стара матір, сестра, дружина одного з братів і наречена дівчина другого. Всі чекали на трьох братів, бажали найскорішого їх повернення. На щастя, на долю:

Хочеться згадати одну українську народну мудрість: "Життя прожити — не поле перейти". Справді, прокласти рівну стежку через поле — і то нелегко, хоч межі його можна осягнути зором. А життя — річ складніша: не знаєш, де натрапиш на камінь, а де — не вибоїну, зустрінеш в дорозі добро чи зло... Тільки сильна і добра людина може пройти свій життєвий шлях гідно, не розгубившись, не розтративши духовних скарбів, доброти й любові, гідності й честі. У прислів'ях та приказках наш народ відтворив свій моральний кодекс: "Все добре переймай, а зла уникай", "З ким поведешся, від того й наберешся", "Добро довго пам'ятається, а лихо ще довше", "Шануй батька й неньку, буде тобі скрізь гладенько", "Добре ім'я — найкраще багатство"...

Дивний світ навколо нас. Таке враження, що всі дорослі дуже добрі, тільки ми, діти, «якісь не такі», що нас треба виховувати, наставляти, скеровувати. Начебто правильно все, але залишається враження нещирості дорослого світу стосовно нас, дітей. Дуже влучно помітила це Ірина Мироненко та вилила цю гірку правду в поетичні рядки, зміст яких дуже простий: тато вирішив донечці під Новий рік зробити подарунок за будь-яку ціну. Отож, не довго думаючи, він пішов у той дитячий садочок, який відвідувала його донечка, і зрубав там ялинку. Ось такий подарунок. Неймовірно! «Ще стовбур плакав, ще не вірив. Ще донька доброю була». Мені так боляче буває за дорослих. Невже вони не розуміють, що діти часто наслідують їх у вчинках, думках і в ставленні до навколишнього світу? У цього чоловіка на більше розуму не вистачило, але це не означає, що його донька буде такою ж. Усе може бути навпаки. Тільки от інколи хочеться сказати дорослим: «Про свою майбутню старість думайте сьогодні, бо як ви ставитеся до дітей зараз, так вони будуть ставитися до вас, коли ви постарієте».

Переважно інтимним, на перший погляд, може видатись цикл віршів "Тиша і грім". При бажанні відшукаємо в ньому і відгомін блоківського обожнення "прекрасної незнайомки", і подаленілу луну інтимних звірянь О.Олеся, В. Сосюри. Є навіть майже буквальні збіги. Пригадай мо Олесеве "З журбою радість обнялась".

Із давніх-давен уславилась земля українська піснями, які передавалися від покоління до покоління, від матері до дітей бережно, як найцінніші реліквії. Пісні розкривали духовний світ народу, його прагнення і сподівання, горе і радощі, давали сили в труді і боротьбі за визволення.

Іван Франко належить до найвидатніших українських письменників дожовтневого періоду. Історія літератури знає небагато письменників, чиє життя і творчість були б так тісно пов'язані з життям народу, так глибоко відображали соціальні інтереси трудящих, відкривали б рідному народові такі широкі горизонти світової культури. Ще до навчання у Львівському університеті, він пише вірші про кохання, бо поет закохався у дочку священика у Лолині, що у Карпатах. Дівчині своєї мрії присвячував інтимну лірику.