Півстоліття минуло з того часу, як відгриміли залпи Другої світової, відпадали пожежі, як матері одержали звістки про смерть своїх синів. Ще й сьогодні не висохли сльози на їх старечих очах, не дочекались діти батьків з війни. Загоїлися душевні рани коханих. Загоїлись, але чи забулись? Немає сили, що вирвала б із серця пам'ять про тих, які полягли в битвах. Вони живуть між нами, дивляться на нас із гранітних обелісків, із бронзових погрудь у парку Слави, Вічним вогнем палають їхні серця, їх голос вчуваємо у шелесті дерев, що ростуть біля їх могил.
Весна, виявляється, кожного року різна: то вона довго спить, а потім враз пробудиться. А то, буває, уже й сніги зійдуть, уже й зелень готова вибухнути живим цвітом, а вона все ще чомусь зволікає. Та неодмінно відбувається одне: весна завжди настає. Про це дуже образно написав у вірші «Весна» поет Богдан-Ігор Антонич: «росте Антонич, і трава росте». Мені теж здається, що я починаю рости тоді, коли приходить весна, росту разом із деревами, травою, різними квітами. А ще в поета таке прекрасне спостереження: зірки з'являються на небі навесні, ніби хтось із рушниці вистрілює в небо. Можливо, весною вперше так яскраво починають сяяти зірки, ніби «зорі-кулі».
Про кобзарське мистецтво чули в школі всі, дехто навіть може згадати
прізвища найвідоміших кобзарів, наприклад, Остапа Вересая чи Федора
Кушнерика. А запитати в учнів, чи знають вони когось із кобзарів
Харківщини, то я не впевнений, що можна від них почути прізвище хоча б
одного. У кращому разі згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для
розвитку кобзарського мистецтва.
У Сковородинівку ми приїхали з батьками на кілька днів у гості до тітки Марії, яка вже була на пенсії і весь час порпалася то на городі, то коло курей. Після звичайних радісних привітань і обіду в колі родичів я вирішив прогулятися до Сковородинівських місць, там завжди було так затишно, привітно і красиво.
Харків — великий промисловий і культурний центр України. Я щасливий, що живу в цьому місті, де є багато музеїв, театрів, де живе багато цікавих людей: учених, письменників, художників.
Більшість творів письменника Володимира Дрозда — автобіографічні. "Син колгоспника з глухого поліського села" двадцятирічним юнаком увійшов у літературу. Він ніколи не приховував впливу на нього Гоголя і "Лісової пісні" Лесі Українки. І справді, у творах В. Дрозда багато фольклорного, міфологічного. У романах і повістях він сміливо використовує казки, легенди, бувальщини, елементи слов'янської міфології, яка донині тримається "поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням".
Дух непокори і свободи живе в серці тільки тієї людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю. І це найсвятіше почування "живить надію, певну віру в ідеали". Про це святе почуття людини і йдеться в одному з найпатріотичніших творів - поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля".
Давньоруська пам'ятка невідомого автора "Слово про похід Ігорів" є перлиною українського ліро-епосу. Ідея твору — єдність руських земель. Ця думка лейтмотивом проходить у розповіді про невдалий похід князя Ігоря на половців. Саме розбрат, егоїзм руських князів, їхні міжусобиці призвели до поразки Ігоревого війська. Невідомий автор залишив настанову і засторогу на всі часи для українського народу.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася на півдні Буковини, в сім'ї дрібного урядовця. Батько - Юліан Якович - був доброю людиною, заступався за селян. Мати - Марія Вернер - займалася вихованням дітей, наповнювала дім ласкою і турботою. Невеликих статків сім'ї вистачало лише на те, щоб забезпечити родину найнеобхіднішим. Учитися могли тільки сини, про освіту доньок годі було й думати. Ольга, яка закінчила тільки чотири класи, все життя відчувала брак систематичної освіти і вчилася самотужки, багато читала, знайомилася із видатними творами світової літератури.
