Зустріч з весною (за поезіями Богдана-Ігоря Антонича)
Весна, виявляється, кожного року різна: то вона довго спить, а потім враз пробудиться. А то, буває, уже й сніги зійдуть, уже й зелень готова вибухнути живим цвітом, а вона все ще чомусь зволікає. Та неодмінно відбувається одне: весна завжди настає. Про це дуже образно написав у вірші «Весна» поет Богдан-Ігор Антонич: «росте Антонич, і трава росте». Мені теж здається, що я починаю рости тоді, коли приходить весна, росту разом із деревами, травою, різними квітами. А ще в поета таке прекрасне спостереження: зірки з'являються на небі навесні, ніби хтось із рушниці вистрілює в небо. Можливо, весною вперше так яскраво починають сяяти зірки, ніби «зорі-кулі».
Весна завжди багата на різні несподівані речі, коли раптом помічаєш те, чого раніше не помічав. Ось наприклад, якщо дивитися на місяць крізь дерева, які ледь-ледь почали випускати бруньки, то справді він здається поділеним на шматочки: «на вільхах місяць розкльовують зозулі». До речі, чому зозулі, адже вони прилітають пізніше за інших? Та тому, що зозулі своїм «ку-ку» віщують вік і підтверджують те, що весна — це життя, де все росте й буяє.
