Якби моїм товаришем був Олесь, то, думаю, нам спершу було б важко знайти спільну мову. Чому? Бо таких людей, особливо моїх ровесників, які живуть із природою, як у своїй родині, дуже мало. Просто взагалі меншає людей, які б не тільки відчували, досліджували, але й поважали природу так, як це вмів робити малий Олесь. Тому мені здається, що він і серед нас був би диваком. Але це на перший погляд, далі він би завоював авторитет, адже він стільки знає, розуміє та відчуває, як ніхто з нас. Ми більше знаємо про комп'ютерні ігри, аніж про те, що росте, літає і співає, цвірінькає довкола нас.
Григір Михайлович Тютюнник належить до тієї когорти творців української прози, до якої увійшли Роман Іваничук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук. Його творчість — на диво відверта і чесна, багатогранна і проста, повна непідробної сердечної теплоти, глибоко національна, доволі колоритно відбиває конкретну історичну добу, але разом із тим є утвердженням непроминущих істин, оберегом споконвічних загальнолюдських скарбів, таких, як щирість людських почуттів, повага до праці, душевна чистота, гідність і мудрість.
Любов'ю до людей сповнені усі твори Григора Тютюнника, тому що він все своє життя болів болями свого народу, радів його радощами. Він писав про простих людей, які творили це життя, будували його, вирощували хліб, ростили дітей і сповнювали світ своєю любов'ю, своїм теплом. Історія, описана в новелі "Три зозулі з поклоном", народжена самим життям. Григір Тютюнник згадував: "Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї.
Оповідання Григора Тютюнника «Оддавали Катрю» присвячене болючій проблемі українського суспільства середини XX століття — масовій міграції селян до міста. В пошуках кращої долі жителі села зривалися з рідних гнізд, але що їх чекало далі — не знав ніхто. А чи мали право ці люди навідмах рубати своє родове коріння, зрікатися традицій, мови свого народу? Бо саме цього вимагало жорстоке «проросійське» місто. Саме на це питання намагається знайти відповідь у своєму оповіданні Григір Тютюнник.
Повість "Вогник далеко в степу" — це художньо відтворена сторінка життя самого автора, пам'ять його серця. Цією повістю Григір Тютюнник щиро віддав своїм одноліткам моральний борг.
Повість Гр. Тютюнника "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України, відкриваючи дещо призабуту сторінку нашої історії. Климко, головний герой твору, йде за багато кілометрів про сіль, щоб потім продати її та врятувати від голоду улюблену вчительку з донькою-немовлям і себе з другом.
Мир та злагода. Щось повільне, тепле, м'яке, затишне. Щира усмішка, дзвінкий сміх. Впевненість у чомусь, у наступному дні, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що їсти, у що одягатись. Буде освіта, чесна робота, щасливе життя.
Перше кохання. Коли зав'язуються його перші паростки, то людина зовсім по-іншому починає сприймати і себе, і цілий світ: неначе розквітає душа, а з нею і все навколо. У новелі Григора Тютюнника «Зав'язь» перед нами розкривається початок цього найніжнішого почуття, яке письменник порівнює з чудом пробудження зав'язі на гілочках на початку весни.
Нещодавно на уроці української літератури ми прочитали оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Мені одразу здалося, що з'явився у мене новий друг — щирий, добрий.
