Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки — буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинутися перша хвиля «відлиги» шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорстокого сталінського режиму, потрапляли за грати — у Сибір і Мордовію, саджали у психушки, розправлялися фізично. Політичних в'язнів карали жорстоко. Та правду знищити неможливо.
Часто людину з легкістю називають "диваком". Набагато важче зрозуміти її. Малий школярик Олесь з оповідання Г. Тютюнника "Дивак" був тихим смирним хлопчиком, трохи заглибленим у собі. Ровесники ображали його, кепкували і кривдили лише за те, що він був не таким як інші.
Доброта, любов, чуйність, порядність, самопожертва - в наш час ці слова стали майже анахронізмами. Існує така думка, що суспільство деградує через соціально-економічні чинники. Але ж за часів війни були не кращі умови життя: людина вмить могла втратити все: рідних, дім і попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменної повісті Григора Тютюнника.
Григір Тютюнник — це письменник, якого можна назвати совістю цілого покоління та цілої української літератури. Ось як писала про Григора Тютюнника Галина Гриненко: "Мав Григір у душі щось таке, чого, можливо, іншим бракує... Тютюнник надто проникливий і глибокий, дуже зосереджений і воднораз уважний до людей. Особливо ніжно ставився до жінок, які не зловживали його толерантністю, прихильністю... Григір Тютюнник мав і гаряче серце, сповнене великої любові до людей, великого бажання допомогти різнить його бід інших людей, навіть від тих, що пишуть захоплююче і цікаво. Йому властиве почуття власної вини".
Швидко, на одному диханні, прочитала я повість Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу» — останній твір письменника. Напрочуд чиста, світла, талановита повість, у якій письменник майстерно змалював важке повоєнне дитинство підлітків, їх навчання і працю в ремісничому училищі, отих «дітей війни», їх силу духу, якій можуть позаздрити й дорослі.
Новела Гр. Тютюнника "Зав'язь" розкриває перед нами дивовижний світ зародження кохання. Початок цього найпрекраснішого почуття людини порівнюється із чудом зав'язі на рослинах під час весняного пробудження. І тому ми серцем погоджуємося із символічною назвою твору, бо перше кохання, його початок і є тією "зав'яззю", про яку йдеться у весняній картині природи: "Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав'язь".
Чи пам'ятаємо ми, коли почалася Велика Вітчизняна війна? Чи пам'ятаємо, якою ціною дістав народ перемогу в цій війні? Дійсно, з уроків історії ми пам'ятаємо, що з 1941 по 1945 роки радянський народ пройшов через тяжкі випробування та неймовірні страждання. Але ж сьогодні ми знаємо про події тих буремних років лише з розповідей старих людей, з книжок та кінофільмів. Іноді до школи запрошують ветеранів Великої Вітчизняної війни. Вони вже зовсім старенькі. Так мало з них лишилося живими.
Новела "Зав'язь" — зразок психологічно глибокої прози Григора Тютюнника. Написана з притаманною письменникові простотою, вона вражає читача кожним своїм виваженим і майстерно обробленим словом. Недарма Олесь Гончар підкреслював, що Тютюнник "любив слово (це ж так видно з його оповідань!)" любив його, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповів дано тобі від глибини віків, адже кожна мова — це джерело творчої духовності, це той запис генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим".
Часто ми намагаємось зрозуміти думки або вчинки інших. Але, кажуть, душа кожної людини — глибокий колодязь, дивлячись у воду якого, ми намагаємось побачити своє віддзеркалення. І тоді, коли у воді колодязя чиєїсь душі ми не помічаємо свого обличчя, не відчуваємо схожості на себе або на своє оточення, людина нами не сприймається. Вона може бути ні поганою, ні хорошою, але багатьом здається незвичайною.
"Не святи горшки ліплять - майстри. А майстрами стають люди. Я -людина. Я буду майстром!" - читаємо у щоденнику письменника-новеліста Григора Тютюнника. Така самооцінка і вимогливість до себе заслуговують на повагу. І він дійсно став майстром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, теплого, талановитого.
