Григір Тютюнник — талановитий український новеліст. Із його ім'ям пов'язана ціла епоха в літературі. Письменник звертався здебільшого до дитячої та юнацької тематики, але проблеми порушував цілком «дорослі». Та це й не дивно, адже сам він із покоління воєнних та повоєнних дітей, ще й син «ворога народу», з тих сільських хлопців, які поповнювали «пролетаріат» і на своїх худеньких плечах винесли тягар відбудови після страшного фашистського лихоліття.
Григір Тютюнник (за паспортом — Григорій Михайлович, але за літературне ім'я взяв собі «Григір», щоб хоч якось розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником, автором роману «Вир», Григорієм Тютюнником, який за паспортом — Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Кажуть, душа кожної людини - глибокий колодязь, дивлячись у воду якого, ми намагаємось побачити своє віддзеркалення. Але іноді, коли у воді колодязя чиєїсь душі ми не помічаємо свого обличчя, не відчуваємо схожості на себе або на своє оточення, людина нами не сприймається. Вона може бути ні поганою, ні хорошою (на наш погляд), і ми тавруємо її як незвичайну. І чомусь декого це ображає. "Дивак...", - кидають інші, виразно знизуючи плечима. І все. Майже ніхто не подумає хоч трішки глибше пізнати його. Природно, людина, яка не живе у повній мірі цього слова у звичному для інших світі, компенсує це замкненням у власному, життя в якому йде за особливими законами.
I. Талант Гр. Тютюнника формувався серед людської біди. (У центрі оповідань письменника часто опинялися каліки, сліпі, німі, тобто скривджені долею, нерідко ущербні люди, й увага до них Гр. Тютюнника — уже є актом милосердя. Особливо боліло йому поневіряння сиріт повоєнного часу, їхні безпросвітні злидні. Іншого захисту — окрім чулості і таланту — у скривджених не було, бо сам митець зазнав сирітського поневіряння й голоду повоєнного часу. Він глибоко розумів і відчував людей, творив образ народу, кожним оповіданням, кожним персонажем підтверджуючи слова В. Симоненка: "Народ мій є, народ мій завжди буде...")
До талановитих українських письменників належить Григір Тютюнник, улюбленим жанром якого була новела. Письменник вважав, що саме новела найближча до поезії, і, мабуть, тому більшість його творів — невеликі оповідання. Основні збірки його новел і оповідань — «Зав'язь» (1966), «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Край неба» (1975), «Коріння» (1976).
Повість "Вогник далеко в степу" — це пам'ять серця автора, художньо відтворена сторінка його життя. Твір розповідає про найтяжчі повоєнні роки дитинства письменника. Григір Тютюнник пише про життя своїх однолітків із великою теплотою та любов'ю.
Коли зав'язуються перші паростки кохання, то людина повністю змінює своє життя, їй здається, що до цього моменту вона навіть і не жила, а існувала дуже далеко від справжнього, вируючого життя. Людина намагається бути ближче до предмету свого кохання, хоче бачити його щодня, щогодини, щохвилини. І зовсім неважливо, де знаходиться предмет кохання. Набагато важливіше, чи хоче він того ж самого, чи вміє він кохати, чи тільки хоче повністю панувати над почуттями щирого закоханого. Так, як в оповіданні Григора Тютюнника "Зав'язь".
Перше кохання буває тільки раз у житті, тому і називається першим. Коли воно зненацька настигає людину, та наче божеволіє, не розуміючи, що нею сталося. Неначе змінюється увесь світ, відкриваються нові горизонти, зовсім іншим здається життя. Людина починає відкривати саму себе, дивуючись чудернацьким змінам. І добре, якщо кохання виявиться взаємним, інакше це може привести до зовсім несподіваних наслідків. Або якщо одна людина кохає іншу більше за життя, але не отримує стільки ж кохання у відповідь. Дуже важко їй жити з цим, проте кохання — непідвладне для людей "явище".
