Справжньою перлиною української літератури стала повість Івана Нечуя-Левицького "Микола Джеря". Вільно й невимушено, сторінка за сторінкою розгортається життєва одіссея українського селянина-кріпака.
Богдана-Ігоря Антонина називають поетом-романтиком, поетом мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати.
Коли мова заходить про "жіночу поезію", то частіше за все, і це цілком зрозуміло, у ній насамперед відзначають ніжність, м'якість, особливу задушевність, мрійливість, милосердя і доброту ліричної героїні. Усе це ми, безумовно, знаходимо у творах Лесі Українки. Проте не слід забувати, що як поет-лірик вона сформувалася в бурхливу епоху, що привело до пошуків нової особистості — борця і героя, мислителя, мрійника. І тому в симфонії її поетичного слова, овіяного жіночністю, звучать виразні життєстверджувальні мотиви, мотиви уславлення мужності й сили людського духу.
Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії? Звісно, що ми не можемо ототожнювати ліричного героя твору та особистість поета, але коли ми говоримо про творчість Лесі Українки, просто не можна не помічати, наскільки близькими є ці поняття.
Василь Симоненко — це поет молодості й краси життя, поет ніжний і гнівний, люблячий і здатний до ненависті. Рядки його поезій вражають інколи різким переходом від ласкавості до жорсткості, від ніжних епітетів до вражаючих своїх сарказмом метафор. Чи не найкраще любов до життя і тривога за нього висловлена поетом у його творі "Кирпатий барометр", тому я і хочу зосередити увагу саме на ньому, розкриваючи запропоновану тему.
Притча Івана Липи "У невідому путь" — це, по суті, філософія життя. Написана вона для тих, "хто сам кермує власним життям". Героїня притчі — черепаха, яка народилася у мальовничій долині серед очерету, де повно поживи, де тепло і затишно. Лежи собі і грійся на сонечку, час від часу ласуй комахами, яких цілі рої кружляють над тобою. Так і живуть десятки її подруг, які дві-три сотні літ гріються на сонечку, поїдають комах, згодом перестають тішитися своїм життям, бо за сотні літ їм обридає і ставок, і місяць, і сонце, і зорі. Не такою виявилася черепаха, про яку розповів Іван Липа.
Життя І. Багряного за умов тоталітарної радянської влади та вимушена еміграція. (Іван Багряний - письменник, який змушений був емігрувати за кордон, оскільки відчув на собі весь тягар репресій і утисків, переслідувався НКВС. Переслідувався за те, що протестував проти підневільного становища українського народу і українських митців. Тричі письменника заарештовували, він відбув три роки ув'язнення в таборі Бамлаг (Байкало-Амурський табір), а 1944 року виїздить за кордон.)
Ім'я Івана Багряного довгі роки залишалося невідомим в Україні, творчість письменника була під забороною. І тільки тепер він повертається до нас своїми прозовими і поетичними творами, статтями і памфлетами.
Повість В. Близнеця "Женя і Синько", що вийшла 1974 року, одразу ж стала помітним творчим явищем в українському письменстві. Її можна назвати і казковою реальністю, і реальною казкою, оскільки в ній переплелись розповідь про сучасних дітей великого міста з фантастичними елементами (на зразок шведської казки А. Ліндгрен про Карлсона). У повісті фантазійним витвором дівчинки Жені є кумедний чортик Синько. Чим більше ми з ним знайомимося, тим глибше розуміємо, що він уособлює собою національну мудрість життя, наступність і зв'язок поколінь та вічні загальнолюдські істини. Саме розмови із Синьком виявляють усі найтонші відтінки характеру Жені.
Ім'я Євгена Плужника далеко не всім відоме. І тому, що поет працював порівняно недовго, якихось 12 років, видавши всього дві книги віршів - "Дні" (1926) та "Рання осінь" (1927), - і тому, що за певних умов його ім'я майже 20 років не згадувалось. І лише коли в 1996 році вийшла з друку його збірка "Вибрані поезії", сучасники змогли гідно оцінити Євгена Плужника.
