Нещодавно в курсі давньої української літератури з'явилася справжня перлина епічного зображення героїчної історії нашого народу — "Велесова книга". Цікава доля цієї незвичайної книги. Вона була знайдена 1919 року полковником білої армії Алі Ізенбеком у поміщицькому маєтку селища Великий Бурлук Харківської губернії. Історія знахідки тісно пов'язана з нащадками козацького полковника Григорія Донця — Захаржевського, що були перебиті повсталими селянами. Алі Ізенбек вивіз "Велесову книгу" до Бельгії і там намагався прочитати письмена на дерев'яних дощечках. З 1925 року над незвичайною книгою починає працювати Юрій Миролюбов — Лядський, український емігрант. Перший і найповніший переклад "Велесової книги" за розшифровкою Ю. Миролюбова — Лядського був зроблений нашим сучасником Борисом Яценком, кандидатом філологічних наук з міста Ужгорода.

"Енеїда" І. П. Котляревського з'явилася в той час, коли на українських територіях царської Росії розформовувалися козацькі слобідські полки, нищилися рештки автономії після зруйнування Катериною II Запорозької Січі. У дискусіях про український народ переважала шовіністична імперська думка про те, що немає такого народу, що це лише плем'я без своєї мови й традицій. Відсутність державного захисту, соціальний і національний гніт гальмували духовний розвиток народу. Але художня література живилася соками народної мудрості, гумору і пісні.

Читаючи повість І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я", я познайомилася з героями, які дуже майстерно змальовані на її сторінках: трудівник Омелько Кайдаш, прохана Маруся Кайдашиха, суворий Карпо, веселий та лагідний Лаврін, гарна й бриклива Мотря. Але більше за всіх мені сподобалася красуня Мелашка.

Андрій Чайковський у повісті "За сестрою" змалював трагічний період життя українського народу. Татаро-турецькі завойовники нападали на міста і села, руйнували їх, палили, людей забирали в полон.

Роман Юрія Мушкетика "На брата брат" розповідає про добу після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьманом став Іван Виговський. Тривалий час ми про нього майже нічого не знали. Його доля була трагічнішою, ніж доля Мазепи. І не тому, шо Мазепа помер своєю смертю, а Виговського зрадили і він був підступно вбитий. Російська церква, щороку протягом віків проголошуючи анафему "зраднику" Мазепі, нагадувала мимохіть, що був такий український патріот, який боровся за незалежність України. А Виговського викреслили з історії, ніби його ніколи й не було. Роман "На брата брат" допомагає читачеві зрозуміти значення гетьмана Івана Виговського в українській історії.

Гімном материнства називають величний вірш "Пісня про рушник". Ця поезія — сповідь-спогад ліричного героя, пройнята материнським теплом і синівською вдячністю. В уяві читача постає її портрет.

Павло Тичина є одним з найулюбленіших поетів нашого народу. Великою майстерністю відзначений вірш "Гаї шумлять...", в якому струменить захоплення людини красою природи рідного краю. У поезії використані образи, що часто зустрічаються в народних піснях: гаї, ріки, ластівки, хмари:

"Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога живого... І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого Сина. Пригадай Її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів..." — так майже в кінці свого роману "Марія" звертається Улас Самчук до головної героїні цього твору — жінки-матері Марії, тим самим проводячи аналогію між її долею і долею Матері Божої, тим самим возвеличуючи всіх мате рів землі.

У нашому суспільстві здавна існує страшний звір. Кудлатий, дикий, з червоними ненаситними очима, він не їсть і не спить, блукаючи душами людей. Цей звір справді небезпечний, і його не можна зловити, але парадокс: люди не жахаються його, а навпаки, широко відкривають двері, впускаючи його в душу. Звіра цього звуть Жадібністю, а в його свиті завжди ходять Гроші та Влада.

Поезія "Contra Spem Spero", назва якої у перекладі з латинської мови означає "без надії сподіваюсь", написана 19-річною Лесею Українкою. Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі - стала на шлях боротьби за перемогу. У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним "осіннім хмарам" вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Ось чому такою зворушливою радістю струменять рядочки з листа до брата (відомого у літературі як Михайло Обачний): "Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати "сізіфовий камінь" догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша: