Коли душа моя торкається загадкових сторінок минулого і воно довірливо розкриває свої таємниці, мені здається, що я вже була там у якомусь своєму минулому житті. От і зараз, прочитавши роман Ліни Костенко, я відчуваю знайомий щем у серці. Якісь затуманені спогади напливають здалеку, переповнюють уяву і бентежать душу відчуттям причетності до тих подій. Здається, ніби все це було зі мною: спопеляюче кохання й безсмертна пісня, чорна зрада й хистка шибениця, розтерзана Україна й золотоверхий Київ...
Українська народна пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несе радість і смуток, чарує людську душу, дає її силу і натхнення. Пориньмо в сиві віки, доторкнімося серцем до золотих ключів людського генія — і нам уявляться ті першотворці, чиї імена хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині.
Певний, хто народився на Україні чув пісню "Ой не ходи Грицю", і, певний, багато тих, хто чув, не замислювалися над тим, хто автор, чи вважали її народною. Так, пісня дійсно народна. Але що таке народна пісня? Пісня, яку створив народ, чи пісня, яку співає, любить весь народ, чи перше і друге? Але пісню хтось обов'язково творить: хтось починає, хтось підтримує, хтось підспівує...
Повість "Вогник далеко в степу" — це пам'ять серця автора, художньо відтворена сторінка його життя. Твір розповідає про найтяжчі повоєнні роки дитинства письменника. Григір Тютюнник пише про життя своїх однолітків із великою теплотою та любов'ю.
"Вже сам вигляд жіночої фігури показує, що вона не призначена для надто великої праці - ні духовної, ні тілесної. Вона відчуває обов'язки життя не дійсним, а страдницьким чином". Такої думки про слабку половину роду людського дотримувався німецький філософ Артур Шопенгауер.
Видатний український актор і драматург І. Карпенко-Карий називав цю п'єсу "зразком народної поезії в драматичній формі". Народність "Наталки Полтавки" неодноразово підкреслювали й інші письменники, теаро — та літературознавці. Сюжет п'єси заснований на життєвій ситуації, її образи змальовуються Котляревським живо і реалістично.
Постать Григорія Сковороди — постать без перебільшення легендарна, він став таким ще за свого життя. З дитинства спраглий до знань, він навчався спочатку в дяка, який і помітив таланти дитини. Потім справдилася мрія юнака — навчатися в Києво-Могилянській академії. Сковорода з дитинства виявляв безліч талантів: він мав прекрасний голос, грав на кількох музичних інструментах, був уважний, спраглий до знань, мав неабиякий хист до мов та наук.
Степан Васильченко був письменником і учителем, любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів. Він так вболівав за долю малечі з народу, що вважав за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами. Бо не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість життя.
Роман "Маруся Чурай" є глибоко психологічним твором, кожен образ в якому є ніби окремим штрихом до загальної картини. Маруся Чурай — головна героїня роману, вона — натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. "Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа". Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра. Саме йому доля показала Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення інших героїв роману до дівчини і до тієї трагедії, що сталася.
У світі прийнятною є думка, що жінки — це слабка половина людства, що вони потребують сильного чоловічого плеча, опори і підтримки. І ця думка продовжує підтримуватись і сьогодні, коли жінки вже безліч разів довели свою силу, як фізичну, так і духовну, свою велику силу волі, свою терплячість, вміння долати перешкоди, боротися за своє щастя, не опускати рук у найтяжчі хвилини життя, коли навіть чоловіки вже втратили надію. Але сильна половина людства ніяк не хоче визнавати ту силу, що мають жінки.
