Василь Симоненко "принади" тоталітарної системи знав не за спогадами старших. Він почав літературну діяльність на тому великому зламі радянської історії, коли правду про сталінську епоху вже говорили не пошепки, а вголос. Коротка "... відлига хрущовська, яка змінилась новою зимою, не змінила ставлення Симоненка до системи, яка знущається над здоровим глуздом, особистістю, осміює народ.
Коли іноді замислюєшся, скільки страшних подій припало на долю нашого народу протягом XX століття — аж страшно стає! Репресії, що викосили цілу генерацію талановитих письменників, придушення українського слова, вільної думки, громадянського руху... Але події 1933 року стали чи не найтрагічнішими, бо стосувалися усього народу, це лихо не минуло жодної селянської родини, але ж це були прості трудящі люди, закохані у труд, у рідну землю, чуйні одне до одного, до сусідів та близьких. У чому ж вони були винні?!
І як письменник, і як учитель з великою любов'ю і відповідальністю ставився Степан Васильченко до своїх обов'язків. Його кредо були слова: "Народ, на мою думку, більш достоїн того, щоб з нього брати теми для художніх творів...".
Споконвіку у житті українців найбільше цінувалися повага до оточуючих, чесність, порядність, розум, життєрадісність. Саме такі риси роблять людей по-справжньому гідними любові та поваги, такі риси притаманні героям С. Васильченка. Одна з найбільших цінностей в людському житті — родина. Саме стосунки у родині, любов та поради батьків формують вдачу та погляди, зумовлюють вчинки й поведінку.
Для кожної людини найголовніше в житті — її сім'я. В українських родинах особливу увагу завжди приділяли вихованню дітей, бо розуміли, що ті звички, правила поведінки, які маленька людина засвоїть іще в дитинстві, будуть із нею на все життя. Добрим гумором, щирістю відзначаються твори про українську родину й про дітей С. Васильченка.
Повертаються до нашої рідної землі, до нашого народу забуті імена. Чим завинили вони, визнані майстри слова, перед своїм народом? Переконані: нічим, народ їх не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати їх сталінізм, відлучаючи їхню творчість від історії української літератури, але дзвони пам'яті стоголосі, вони щедро викресують імена: Микола Хвильовий, Богдан Лепкий, Валер'ян Поліщук, Григорій Косинка, Олександр Олесь...
Він народився одного року з Лесею Українкою - в час, коли українське слово переслідувалося й принижувалося, злочинно замовчувалося й переслідувалося. На душу українця - горду й вільнолюбиву - було накладено кайдани усвідомлення своєї "вторинності", меншовартості. Та орлам не страшні пута, вони розбивають їх і сміливо шугають під небесами:
Іван Якович Франко є, беззаперечно, найпомітнішою та найдіяльнішою постаттю української культури на зламі XIX- XX ст. Поет, публіцист, літературознавець, критик, людина енциклопедичних знань, відомий політичний і громадський діяч... Важко назвати ті сфери літературного і суспільного життя, які він оминув своєю увагою.
Творчість Андрія Малишка розвивалася в руслі української народнопісенної лірики. "Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка", — так схарактеризував поетику автора Максим Рильський. Тому його вірші ніколи не втрачають зв'язку з народною творчістю, але ми знаємо також, що твори Малишка, у свою чергу, ставали народними піснями, будучи покладені на музику. І причина тут не тільки в тому, що формою поезії Малишка нагадують народні пісні, не тільки в широкому використанні фольклорних образів чи в сюжетних перегуках з фольклорними творами, що часто може бути просто стилізацією. Спорідненість його творів з народною поезією найперше виявляється в самому характері почуттів, характері художнього мислення. Та й естетичний ідеал поета формувався під значним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини й природи. Світогляд Малишка також формувався на ґрунті народного розуміння моральності, справедливості. Провідними поняттями його поезій є такі, як совість, порядність, чесність. Саме вони стали визначальними для багатьох його віршів 1 розглядає ці поняття митець крізь призму народного вікового досвіду, досвіду селянського роду. Правильність своїх позицій поет перевіряє відповідністю їх до материних і батькових заповітів.
