Лірика одного з найкращих українських поетів В.Симоненка приваблює нас І самобутньою образністю поетичної мови, відкритістю й чесністю автора, пристрастю й непоборним духом своїм. А ще більше — ніжністю і ліризмом, глибоким j проникненням в душу людини. Сповнена вогнем його палкої душі, вона й сьогодні є окрасою нашої літератури.
22 червня 1941 року... Фашисти вчинили напад на нашу землю. Настав час грізних випробувань для нашого народу. Павло Григорович Тичина, передчуваючи цю страшну війну, писав:
Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15) листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в родині шевця. 1932 року закінчив Київський інститут народної освіти. Деякий час вчителював, працював у газетах «Комсомолець України», «Літературній газеті», журналі «Молодий більшовик». Друкуватися почав з 1930 року. У другій половині 30-х — на початку 40-х років вийшли друком збірки А. Малишка «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів»(1939),«Жайворонки» (1940), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940). Пізніше ним були створені поеми «Ярина» (1938), «Кармалюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1940). Під час Великої Вітчизняної війни А. Малишко був кореспондентом газет «Красная армия», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини». У 1944—1947 роках — відповідальним редактором журналу «Дніпро». Окрім нарисів, репортажів, відозв у пресі, поет видав збірки «Україно моя!» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). За поему «Прометей» (1946) та збірку «Лірика» (1947) А.Малишко був удостоєний Сталінської премії (1947).
Скільки всього написано про війну?! Та хіба може бути менше?! Адже пам'ять про неї буде жива, доки будуть живі люди, що її пережили, люди, що втратили рідних і близьких, люди, чиє життя скалічила ця війна. Тема війни буде актуальною, доки залишається в пам'яті нашого народу її страхіття, доки звучатимуть у наших серцях спогади тих, до кого доторкнулася ця війна своєю закривавленою рукою.
Пеpегоpнута остання стоpінка повісті "Інститутка" Маpка Вовчка. Кpитики ствеpджують,і ми не можемо з ними не погодиться, що це найкpащий твіp pаннього пеpіоду твоpчості письменниці. Це була пеpша в укpаїнській літеpатуpі соціально-психологічна повість, у якій огидні кpіпосницькі відносини показано в усій їхній чоpній непpивабливості.
У роки кріпосницького лихоліття почала свою літературну діяльність Марія Олександрівна Вілінська, яка ввійшла в літературу за псевдонімом Марко Вовчок. Це видатна письменниця другої половини XIX століття, яку І. Я. Франко назвав борцем за волю і людські права трудового народу. Марко Вовчок глибоко вивчила життя покріпаченого люду, його усну народну творчість. Шевченків "Кобзар", "Записки мисливця" Тургенєва, "Мертві душі" Гоголя були основними джерелами творчої наснаги молодої письменниці. Вони виробили у неї переконання, що неволя — це лихо, з яким треба боротися.
Повість М. Вовчка "Інститутка" була першим великим полотном у дожовтневій українській прозі, де з позицій революційної демократії показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти сваволі гнобителів, засуджено кріпацтво як велике соціальне зло.
Кожного разу після прочитання літературного твору тривалий час перебуваю під враженням від подій, вчинків і характерів літературних героїв. Образи багатьох з них залишаються в пам'яті як найвищі взірці благородства, мужності, витривалості.
Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою "Народні оповідання". Уже сама назва говорить за себе: народне життя, за яким письменниця уважно спостерігала, підказало їй зміст і образи творів. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян — їх особистої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.
Марко Вовчок увійшла в українську літературу зі збіркою під назвою "Народні оповідання". Уже сама назва говорить за себе: народне життя, за яким письменниця уважно спостерігала, підказало їй зміст і образи творів. Найчастіше її перо торкалося болючої проблеми селян — їх особистої неволі, кріпосної залежності від поміщиків.
