I. Феофан Прокопович - один із яскравих представників стилю бароко в українській та світовій літературі. (Бароко - стиль у мистецтві й літературі ряду країн XVI-XVIII століть, який характеризується урочистістю, пишністю, складністю, підвищеною мальовничістю. Українське бароко тісно пов'язане з козацтвом, із життям верхівки тогочасного суспільства. Ф. Прокопович - письменник та просвітитель кінця XVII - початку XVIII століття.)
Барокова поезія другої половини XVII століття стимулювалася засвоєнням теоретико-літературних знань і розвивалася у найтіснішому контакті з викладанням поезії в школі. На той час писання поезії не було таїнством. Для епохи бароко створення віршів є обов'язком. У школах викладалася теорія поезії — поетика. Велика увага приділялася концептуальній насиченості, парадоксальності вірша.
Поезія борця за волю України Олега Ольжича надзвичайно лаконічна й динамічна. Здається, що філософським роздумам над проблемами буття в них немає місця. Проте, читаючи кожен твір поета, замислюєшся над його глибоким змістом, і те, що залишилось недосказаним чи завуальованим, розкривається за допомогою уяви, показуючи прірву почуттів і думок, якими переймався Олег Ольжич.
І. Василь Стус — поет лірико-філософського складу. (Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є власністю світовідчування, світобачення. "Один з найкращих друзів — Сковорода", — так напівжартома написав В. Стус 1969 року. Сковородинівське "пізнай самого себе і через себе — світ" глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши сенс його життя і творчості. Дедалі частіше у поезіях 70-х років XX століття подаються роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути "співцем Всесвіту", над долею свого покоління:
Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році.
Юрій Іванович Яновський входить до когорти тих письменників, які стояли біля джерел якісно нової української літератури початку XX століття. У 1925 році Микола Хвильовий, що був фундатором і виразником нових поглядів на сутність мистецтва, писав так: "І коли тепер ми запитуємо себе, який напрямок мусить характеризувати наш період переходової доби, відповідаємо: романтика вітаїзму (vita — життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими настроями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло — vita!" Ці слова якнайкраще розкривають основу філософії людського буття у ранніх творах Ю. Яновського.
Яновський усе життя прагнув до максимальної стрункості, граничної економності й виняткової точності. Пригадаймо такий афоризм письменника: "Мені здається, що зараз надходить час літератури конденсованих форм..." Це помітно було вже в "Майстрі корабля" та інших творах. Вершиною ж творчої зрілості став класичний роман "Вершники" — найкращий у романістиці того часу твір про громадянську війну, про український народ.
Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.
"Безсмертним дотиком до душі" стала для мене поезія Ліни Костенко, м'яка, лірична, лаконічна і точна, вимогливо прискіплива і беззахисно щира. Читаючи й осмислюючи поезію Ліни Василівни, ще раз переконуюся, що саме жінку наділив Господь Бог даром глибоко проникати в суть буття, в суть питання про Всесвіт, про вічність і суть людського життя. Зміст людського життя, його наповненість — це вічна філософська тема, що хвилювала поетесу. Тому так часто в її віршах зустрічаємо філософські роздуми щодо сенсу людського життя.
Роман Уласа Самчука "Марія" являє собою розгорнуту картину життя українського села на початку двадцятого століття. Написаний він високим стилем хроніки життя жінки-селянки, образ якої піднесений автором до своєрідного символу України. Помираючи голодною смертю, Марія пропускає крізь просвітлену стражданням свідомість всю радість і горе свого життя. Епічності й масштабності надають твору навмисне точні дати й цифри, зокрема: "26 258 день... день останній, день кінця", "коли не рахувати останніх трьох літ... зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів".
