Як великого гуманіста, борця за справедливість знають відомого українського письменника Івана Багряного (справжнє прізвище Лозов'яга) у світі. Його твори завжди підносили такі людські чесноти, як доброта, вірність обов'язку, несхитність на вибраному шляху, патріотизм, чесність із людьми і самим собою тощо. За це й страждав він, ув'язнений, засуджений, висланий до страшного й холодного БАМлагу на Далекому Сході. Та не зрікся письменник своїх переконань, бо знав, що то є — людина, знав, ка що вона здатна, і прагнув у всіх своїх вчинках до справедливості перш за все.
Про Людину з великої літери читаємо ми у романі Івана Багряного "Тигролови". Про людину, що живе за моральним кодексом своїх пращурів, про людину, для якої честь і благородність — не пусті слова, про людину, що любить життя і має до нього могутню волю, розуміє, що життя одне і прожити його слід не тільки так, щоб не було соромно за нього перед нащадками, але й гідно, адже Людина заслуговує не простого животіння, а життя.
В. Симоненко належить до руху шістдесятників, що виник за часів так званої відлиги. Це були молоді люди, які вперше за багато років насмілилися вголос сказати те, що думають. На відміну від своїх попередників, які оспівували робітничий клас як єдине ціле, поети-шістдесятники звернули свій погляд на звичайну людину, її турботи, почуття, оригінальність.
Поневажуваний, а то й одверто переслідуваний характер української культури, обтяжений існуванням мовного бар'єру принаймні на східноукраїнських землях, спричинився до дефіциту творів, які б викликали жваву реакцію не тільки в колі літераторів, стали модними в буквальному значенні цього слова.
Повість "Тіні забутих предків" належить до золотого фонду нашої класики. Це — лебедина пісня М. Коцюбинського, зелена казка гуцульських гір, у якій він вознісся на верховину слова. І свого, й українського, і загалом — красного, бо, читаючи повість, іноді ловиш себе на думці, що краще, ніж тут, про що-небудь сказати годі, а зокрема про Карпати, гуцулів і їхній світ — то й поготів.
"Боюсь, хвилююсь, але пишу", — признавався М. Коцюбинський, працюючи над повістю "Тіні забутих предків". "Хвилююся, але читаю", — хочеться відповісти в унісон митцеві.
"Боюсь, хвилююсь, але пишу", — признавався М. Коцюбинський, працюючи над повістю "Тіні забутих предків". "Хвилююся, але читаю", — хочеться відповісти в унісон митцеві.
Любов звеличує, надихає, примножує красу всього живого на землі. Від неї розквітає навесні природа, вона "водить сонце і світила". Де любов, там добро. А разом вони несуть прекрасне, роблять світ казковим, людину в ньому — щасливою. На крилах кохання вона сягає неба, дістається до місяця і зірок. Та, на жаль, життя мережиться не лише "червоними", а й "чорними нитками". Доля не тільки чарівно усміхається, а й нещадно, жорстоко б'є, влучаючи в саме серце. Зло і ненависть здатні принизити, розтоптати, знищити усе те, що створили любов і щастя. Одвічною темою мистецтва є проблема боротьби світла і темряви, добра і зла, любові і ненависті.
Хто з нас у дитинстві не уявляв собі відьом, чаклунів, домових? Хто не мріяв вночі сходити до цвинтарю, щоб перемогти в собі страх? У світ таких казкових істот потрапляємо ми, коли відкриваємо твір М.Коцюбинського "Тіні забутих предків". У цьому творі, як в "Лісовій пісні" Лесі Українки, вражають описи і природи, народні повір'я, дійсність переплітається з міфічними істотами. Іноді читаєш і не розумієш, в якому світі ти перебуваєш: в реальному чи міфічному.
