Багато всього сказано про незабутню Лесю Українку, але хіба ж можна сказати все про цю неординарну й цікаву особистість? Хвору й слабосилу дівчину, яка страждала на туберкульоз кісток, І. Я. Франко називав "трохи чи не поодиноким мужчиною на всю соборну Україну", схиляючись перед її мужністю жити. Понад усе любила Леся Українка рідну землю, страждала через те, що Батьківщина не мала єдності й незалежності, а люди мучилися від непосильної роботи, неосвіченості, хвороб. Та що могла вона, поволі вмираючи від безжальної і підступної хвороби, зробити? Більшість не менш сильних людей зневірилися б, та тільки не Леся. Знайшла зона зброю, яка стала "мечем на катів", — словом знищувала поетеса несправедливість, розкривала суспільні виразки:
Лариса Петрівна Косач чи, як вона більше відома, Леся Українка, була дійсно великою жінкою. Поетеса, драматург-новатор, публіцист, критик, громадський діяч — і це лише мала частина її обдарувань. Леся Українка була першою серед тих, хто розпочинав нову українську літературу, хто прагнув вивести її на світовий рівень, позбавивши ознак хуторянства, замкненості.
У творчості всіх великих поетів обов'язково є вірші, присвячені слову — його силі, його призначенню в житті суспільства. Інакше й не може бути, адже, прийшовши в літературу, письменник повинен добре усвідомлювати свою мету і своє місце в мистецтві слова.
Характерною рисою творчої манери І. Нечуя-Левицького є гумор і сатира, спрямовані проти польської шляхти, російської колоніальної політики, української продажної інтелігенції, духовенства, чиновництва і затурканості та забобонності українських селян.
У п'єсі "Суєта" Карпенко-Карий словами свого героя Івана Барильченка каже: "Комедію нам дайте, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, крім їх волі, соромитися своїх вчинків". І. Тобілевич так і намагався писати комедії. Його п'єси заставляють людей соромитися не тільки своїх вчинків, але й вчинків героїв, яких драматург "бичує сатирою страшною". Шляхом комізму Карпенко-Карий бажав показати тяжке життя народу, його прагнення до волі, викрити представників української буржуазії, її хижацьку суть, розкрити ідею боротьби проти системи гноблення українського народу. Я вважаю, що найкращими прикладами цього можуть правити його комедії "Хазяїн", "Мартин Боруля", а також комедія "Сто тисяч".
Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології Іван Семенович Левицький розумів, що про життя села треба писати без будь-яких при¬крас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над повістю "Кайдашева сім'я". Та поряд з кращими українськими звичаями, традиціями, пісенним розма¬їттям письменник викриває за допомогою іронії, сміху, а іноді й сатири найгірші сторони народного життя, що стали результатом руйнації національних святинь.
О. Гончар жив у епоху, коли нове чомусь будувалося обов'язково на уламках старого, хай навіть те старе було пам'яткою мистецтва. Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином викидало за межі своєї свідомості велику частину історичного досвіду минулого. На жаль, у нашому суспільстві дуже багато людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, зовсім не переймаючись майбутнім, не замислюючись над наслідками своїх вчинків. Так само, як ті дикі сучасні варвари, котрі увірвалися вночі до собору, щоб влаштувати бенкет. Чи схожі вони на людей?
Невдовзі після створення роману "Собор" Григір Тютюнник написав листа Олесеві Гончару: "Щойно прочитав "Собор". Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вами висловлять..." Саме так і сталося. Роман "Собор" довгий час, близько двадцяти років, був суворо заборонений... Я думаю, ця заборона була прямим свідченням того, що письменник не прикрасив нічого у своєму творі, змалювавши реальний стан речей, тому й "засичали" на Олеся Гончара. Ще б пак, бо було кинуто тінь на "світлі справи" влади.
Уже своєю першою збіркою "Сонячні кларнети" Павло Тичина здобув загальне визнання читачів і критики. Вона вийшла друком у 1918 році. У віршах її поєдналися дві музи — Музика і Поезія з братом Живописом. Тому картини заговорили звуками, звуки утворили полотна, слова засяяли барвами. Внесений у заголовок книжки незвичний образ — символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини.
