Леся Українка понад тридцять років віддала творчості. На ці ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, і тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.
Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у визвольній боротьбі. Пригадаймо Т. Шевченка, 1. Франка, П. Грабовського, їх твори і знайдемо чимало доказів цього. Так, 1. Франко у поезії "Декадент" писав: "Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода". П. А. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та 1. Франком, гордо заявляв: "Я не співець чудовної природи...'*, бо "з ума не йдуть знедолені народи, —їм я віддав усі чуття мої". До когорти письменників-борців належала й геніальна українська поетеса Леся Українка.
Крицевим і ніжно-трепетним вродилося слово Лесі Українки. В нелегку добу лихоліття ступила велика поетеса на крутий і тернистий шлях. "На шлях я вийшла ранньою весною, — писала дев'ятнадцятилітня дівчина, — і тихий спів несмілий заспівала". Але той тихий спів пролунав громосилим дзвоном, гучним сполохом, підупалих духом він кликав стати "одважно до бою", вселяв віру й надію в те, що прийде жадана воля, яка з люду рабів "люд героїв сотворить".
Кого не вражали старовинні собори? Проходиш повз один з тих, що збереглися, піднімеш голову, а він наче дивиться на тебе, слідкує, розмірковує, аж душу проймає. Цікаво! Звісно, що письменники не обминали цю тему у своїй творчості. Кожен народ має свою святиню, свій символ, а для України собор завжди вважався символом духовності. Саме до духовної краси, людяності, величі і сили народу, його волелюбності, нескореності, самовираження через символ собору звертаються автори двох цікавих романів: Олесь Гончар та Павло Загребельний. Два твори - "Собор" та "Диво" - поєднані однією наскрізною ідеєю духовності українського народу.
Читаючи твори Г. Сковороди, я не припиняв дивуватися з того, наскільки глибоким є їх зміст, наскільки актуальними, необхідними та просто красивими є філософські ідеї, висловлені в них.
Василь Симоненко, ніби та падаюча зірка, що промайнула небосхилом української поезії. Зірка, яка палала недовго, та залишила після себе напрочуд яскравий слід. Ось як писав про нього Дмитро Павличко: "Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів, Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою XX віку і любов'ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серця мільйонів, відроджується в душі народу".
Любов — це життєстверджуюча сила. В ім'я любові здійснювалися найвеличніші подвиги людства. З любов'ю в серці жив і творив Василь Симоненко. Рядки його поезій наскрізь пронизані любов'ю до України, до її народу, до людства й окремої людини.
Справді, як можна не захоплюватися ним, не схилятися перед його стражданнями і його мужністю! Він був сонцем нашої поезії, символом високого духу української нації, і водночас живою, чутливою і вразливою людиною.
"Розстріляне відродження" - це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо - перестріляємо", - так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів.
Історія української літератури має два етапи, які ще на сьогодні не вивчені. Перший період — 1900-1917 pp. Він частково висвітлений ; деяких виданнях О. Олеся, Б. Лепкого, Л. Яновської, В. Винниченка, М. Яцкова, М. Філянського та інших. Дещо більше вивчений другий період — 1917-1940 pp. з небувалими в історії катаклізмами, жахливими трагедіями, насильницькими смертями сотень майстрів пера: М. Зерова, М. Хвильового, Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного, В. Клима, В. Поліщука, О. Турянського, М. Семенка, Б.-І. Антонича і... Миколи Вороного.
