Крицевим і ніжно-трепетним вродилося слово Лесі Українки. В нелегку добу лихоліття ступила велика поетеса на крутий і тернистий шлях. "На шлях я вийшла ранньою весною, — писала дев'ятнадцятилітня дівчина, — і тихий спів несмілий заспівала". Але той тихий спів пролунав громосилим дзвоном, гучним сполохом, підупалих духом він кликав стати "одважно до бою", вселяв віру й надію в те, що прийде жадана воля, яка з люду рабів "люд героїв сотворить".
Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у визвольній боротьбі. Пригадаймо Т. Шевченка, 1. Франка, П. Грабовського, їх твори і знайдемо чимало доказів цього. Так, 1. Франко у поезії "Декадент" писав: "Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода". П. А. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та 1. Франком, гордо заявляв: "Я не співець чудовної природи...'*, бо "з ума не йдуть знедолені народи, —їм я віддав усі чуття мої". До когорти письменників-борців належала й геніальна українська поетеса Леся Українка.
Леся Українка понад тридцять років віддала творчості. На ці ж роки припадає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, і тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.
"Спочатку було Слово, а Слово те в Бога було, і Бог було Слово", — так наставляє нас книга книг — Біблія. А наш національний геній і пророк Тарас Шевченко, продовжуючи цю геніальну думку, стверджує:
Уявіть собі картину пізньої осені... Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу - передвісника зимових хуртовин...
Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо вона пройнялася творчістю Тараса Григоровича Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності. Її лірика сповнена глибокої пристрасті, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, навколишньої природи, до свого нескореного народу.
"Великі народні поети, — писав Максим Рильський, — промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури".
Усі ми: квіти, трави, дерева, люди - діти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повітрям, гріємося під одним сонцем, пускаємо коріння в одну землю. І все життя тягнемось до висот небесних - гілками-руками, думами-мріями, душами-квітами. Приходимо ненадовго в цей світ, прокладаємо в ньому свою стежку і назавжди відходимо в інший, неземний. Який же сенс у цьому вічному круговороті життя?
Проблема гармонії людини і природи, порушена у драмі-феєрії "Лісова пісня", звучить актуально і в наш час. Якщо сьогодні ми знущаємося над природою, то завтра вона поверне нам свої кривди сторицею. Нам не вистачає любові, шанобливості й віри наших предків, які вміли жити в гармонії з оточуючим світом.
Люди повинні пам'ятати, що природа — це не просто дім, в якому живемо, це те, що живе поруч з нами, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.
