Улас Самчук написав десять романів, у яких відобразив трагічні події української історії першої половини XX століття. Найвище досягнення письменника — трилогія "Волинь". У частині "Війна і революція" Самчук розповідає про трагедію українського села, через яке проходять ворогуючі війська.
Оповідання «Дорогою ціною» М. Коцюбинського захопило мене напруженим і цікавим сюжетом, героїчним характером і духовною красою Остапа та Соломії, головних героїв твору. А ще вмілим показом однієї з форм боротьби кріпаків за волю та незалежність — втечу від панів.
В історії української літератури XVII-XVIII століть визначне місце посідають літописи, головною темою яких було зображення визвольної війни 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетських загарбників. Поширення цього жанру зумовлено тим, що він міг найпослідовніше і найповніше відбити знамениті події.
Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" є справжньою живою картиною гуцульського побуту, причому картиною, яка змальована ніби не стороннім споглядачем, а людиною, що переживає всі події селянського життя серцем.
Улас Самчук у своєму романі "Марія" подав читачеві справжню розгорнуту картину життя українського суспільства на початку XX століття — бурхливого століття воєн, у тому числі громадянських, століття бурхливих соціальних змін. Як дбайливий дослідник, письменник по крихітках зібрав і відтворив риси цього складного буремного часу, закинувши своїх героїв у саму гущавину подій, змушуючи їх переживати страшні трагедії разом зі своїм народом.
Мабуть, одним з найстрашніших нещасть для будь-якого народу є зміна укладу життя, традицій і звичаїв через зміну ідеології, накинутої зверху, позиченої в іншого народу, чужої для національної ментальності та свідомості. На жаль, український народ зазнав деформації національного характеру в XX столітті. Це' сталося під впливом радянської ідеології. Людей змушували відректися від їхньої віри, забути мову, звичаї, традиції, змінити своє життя згідно з бажаннями ідеологів.
На початку XIX століття Україна мала високохудожню поезію і драму, а нової прози ще не було. Відомо, що широко охопити всю складність суспільного життя спроможна лише епічна проза. Тому поява Квітчиних прозових творів була продовженням літературного подвигу Івана Котляревського, доведенням зрілості і художньої досконалості української мови.
Повістю "Маруся" Г. Квітка-Основ'яненко хотів переконати упередженого читача, що можливості української мови не вичерпуються бурлеском, що нею можна передати відтінки почуттів, розчулити читача та змусити його співпереживати героям. Але завдяки своєму талановитому перу та добрій обізнаності з народним життям письменник виконав ще одне завдання: майстерно змалював селянський побут, українські обряди та звичаї, втілив у повісті світоглядні уявлення та психологію українського селянина.
Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського народу, Г. Ф. Квітка-Основ'яненхо у повісті "Маруся" створив яскраву картину життя, побуту, звичаїв, взаємин душевно багатих простих людей, яких письменник-гуманіст свідомо ідеалізує. Квітка Основ'яненко вперше в українській прозі показав людину праці, відтворив трудове життя хліборобів.
