Мабуть, кожна людина вважає, що її місто, або село, де вона народилася і живе, - найкращий куточок землі. Та це і зрозуміло, бо це місце - єдине, неповторне: воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило тебе своєю красою, подарувало друзів. Ти - його часточка, його любий син і надія.
Мій робочий день починається о сьомій годині ранку. Я прокидаюсь, вмиваюсь, одягаюсь, снідаю і о восьмій годині виходжу до школи. Перший урок починається о восьмій тридцять. У школі я вивчаю різні предмети: математику, українську мову, історію. На уроках я уважно слухаю вчителів, відповідаю на їхні запитання, виконую вправи та завдання. На перерві можна трохи відпочити, поговорити з друзями, з'їсти яблуко. Двічі на тиждень я ходжу на тренування з баскетболу.
Ви думаєте, що зараз я вам розповім про когось із своїх друзів (Артема або ж Миколку). Ажніяк! Не знаю, чи вийде, але я спробую створити загальний образ мого однолітка.
Держава — це ми, український народ, тому наша країна і називається демократичною: від грецького "демос" — народ. Молодь, мої однолітки — це та частина народу, на плечі якої незабаром ляже турбота про майбутнє держави. Які ж ми зараз?
Я не дуже добре знаю свій родовід. Справа в тім, що моя мама — сирота, виховувалася в дитячому будинку, в інтернаті. І батьків своїх вона ніколи не бачила і нічого про них не знає. Зате в мого батька, крім його мами і тата, є ще два брати, дві сестри, три племінники і п'ять племінниць. Ну і я — єдина й улюблена дочка. От такий у мене "однобічний" родовід... Дідусь розповідає про наших предків неохоче. А от бабуся любить згадувати минуле. Від неї я і довідалася багато чого про свою родину.
Родовід, рід, родина, рідня... Слова одного кореня, які здавна в Україні вважалися святими. Народні традиції, народна мораль, виховували з дитинства в людині глибоку повагу до цих святинь. Люди зобов'язані були знати своїх предків від "сьомого коліна". Тих, хто цурався свого роду чи зневажав його, називали "людина без роду-племені". Часто в поняття "рід" вкладалося ширше значення — це і рідна земля, батьківщина. Хто ж відрікався рідні, рідної землі, батьківщини, на все життя залишався безбатченком, "Іваном Безрідним".
У неї великі чорні блискучі очі, мов чорні виноградини, як підведені чорними кругами. Задерикуватий кирпатий ніс, що завжди в курсі усіх домашніх справ. Дуже жваве й виразне обличчя, яке зустрічає тебе радісною посмішкою. Я знаю, щодо собаки треба казати "морда", але якщо б ви побачили Джину...
Кажуть, що обличчя — дзеркало душі людини. І це справді так. Я переконуюсь у цьому, коли дивлюся на свого товариша. Його привітне відкрите обличчя завжди випромінює якусь доброзичливість. На вигляд він звичайний хлопець.
Це Арнольд Шварценегер. Мабуть, така заява дуже старомодна - культ Голі-вуду скінчився років десять тому, і діти українських степів уже не мріють душу закласти за можливість хоч би одним оком подивитись на Каліфорнію, країну усмішок і апельсинів. Дома цікавіше. І, мабуть, зовсім не патріотично називати улюбленим актором американця австрійського походження, коли історія вітчизняних кіно й театру знає багатьох, талановитіших за старого Шварца.
Мабуть, треба почати з того, що я люблю поезію, отже і улюблений вірш у мене не один. Щоразу це один зі збірки, яку я прочитав (а може бути так, що збірка є, а вірша для мене немає).
