Письменниця гостро відчувала нерівноправне пригноблене становище жінки в тодішньому суспільному житті, яку сковувало, за словами О. Кобилянської, "рабство родинне і рабство суспільне". У ті часи не було широкого доступу жінці до різних галузей праці, знань, мистецтва. А тому вона невтомно боролася за звільнення жінки від будь-якої залежності.
Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим "університетом". "На лні моїх спогадів, - згадував він потім, - і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі" Символом увійшла батькова кузня у його поезію - як ідеал громадського і морального виховання:
Борис Грінченко — письменник, громадський діяч, упорядник першого "Словника української мови". Ним зроблений також важливий внесок у скарбницю української літератури.
Борис Дмитрович прожив неповні 47 років і залишив прекрасні твори із життя українського народу. Його спадщина — це поезія, драматичні твори, переклади, фольклорні та етнографічні твори, збірки, історико — педагогічні теоретичні праці про школу та виховання. Взагалі, все, що стосувалося життя дітей, вчителів, було близьким письменникові. Працюючи на ниві народної освіти, він віддавав свої сили її розвиткові. Багато молодих, освічених людей того часу пішли "у народ", заснували школи для бідних дітей, лікарні, лікбези. Все це не схвалював царський уряд, бо вважав, що бідноту не треба навчати. Працюючи у земській управі, Грінченко писав про проблеми вчителів того часу.
Значне місце у творчості Г. Ф. Квітки-Основ'яненка посідають сентиментально-реалістичні повісті "Маруся", "Козир-дівка", "Сердешна Оксана", "Щира любов". Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. У кожної із них своя доля, але є в цій долі щось спільне для всіх дівчат — кожна із них, по-своєму звичайно, переживає найсвітліше у житті почуття-кохання.
У 1989 році Василь Барка написав передмову до роману "Жовтий князь", у якій визначив три взаємопов'язані ідейно-тематичні лінії твору, три його структурні плани: реалістичне змалювання трагедії родини Мирона Катранника під час голодомору; передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду; духовний вимір зображуваних подій.
I. Безпосередня участь У. Самчука в бурхливих подіях 1938—1939 років (трагедія Закарпатської України; основа роману "Гори говорять" та роману-епопеї "Волинь").
Історична тема в нашій літературі - це незабутні сторінки української історії. Письменники України у різні часи і епохи оспівували історичні події, їх героїв - мужніх українських ватажків. У романі І. Багряного "Тигролови" реалістично описано події часів сталінщини, бо самому письменникові довелося пережити і насильницьку колективізацію, і голодомор, і репресії. Письменникові поталанило - він вирвався із сталінського пекла, опинився в еміграції. І. Багряний вважав своїм обов'язком розповісти всьому світові правду про цей час.
Давайте перегорнемо ще одну трагічну сторінку нашої історії, яка постає перед нами зі сторінок роману І. Багряного "Тигролови". Нам, сучасникам, на жаль, бракує таких яскравих, правдивих героїв, для яких сміливість стала запорукою щастя. Вони стали лицарями духу, неприрученими "тиграми" у світі насильства.
Павло Арсенович Грабовський народився ЗО серпня 1864 р. в с. Пушкарному на Харківщині в сім'ї церковнослужителя. Із 1874 р. навчався в Охтирській бурсі, а з 1879 р. у Харківській духовній семінарії, яку не закінчив через арешт у 1882 р. за участь у нелегальному народницькому русі. Після нетривалого ув'язнення проживав у рідному селі, недовго працював у Харкові, служив у війську, а після арешту в 1886 р. і тривалого слідства був відправлений на заслання до Іркутської губернії. У 1889 р. вже на засланні за політичним звинуваченням був черговий раз заарештований та понад три роки провів у в'язниці. Пізніше перебував на поселенні в Якутську та Тобольську. Помер Павло Грабовський 29 листопада 1902 р.
