Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела — це окрема картина трагедії селянського життя. Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат — він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?

Щоб відповісти на це питання, я спробував спочатку стати на бік дітей, а потім, умовно перейнявшись принципами Платона Ангела, прийняти його сторону. Дивно, але кожного разу я погоджувався з позицією обох конфліктуючих сторін. І тоді я зрозумів, що в цьому - сила п'єси: у злитті конфлікту з порозумінням, коли це порозуміння, істина і народжується саме з гострого конфлікту, обмеженого вагомими аргументами.

У нашому житті література відіграє визначну роль. З дитинства до похилого віку людина живе нібито у взаємодії двох світів - повсякчасної дійсності та художньої літератури. У літературних образах і подіях ми намагаємося виявити повсякденне, звичне, а от реальні стосунки ми часто будуємо на прикладах ідеальних героїв і величних почуттів з прочитаних творів. З них ми пізнаємо життя, вчимося споконвічним духовним цінностям, знаходимо відповіді на свої численні питання.

Мене дуже схвилював твір "Сосонка" Олени Пчілки, бо я збагнула, що його зміст набагато глибший, ніж здається на перший погляд. У сосонці я побачила не деревце, яке восени красувалося вічнозеленим вбранням серед сусідок - беріз та липок, що втратили своє листя, а дівчинку, погордливу, самозакохану. На жаль, в наш час є ще такі "красуні", які цінують у людині лише вбрання. Такою я бачу і сосонку, яка у різдвяному сяйві бажала одного, - хай побачать липки, яка вона гарна!

В. Самійленко - український поет, який у своїх віршах закликав берегти, шанувати і збагачувати нашу мову. Ліричний герой поезій сповнений, як і поет, любов'ю до України, до свого народу.

Життя Степана, героя драми «Бояриня», не менш трагічне, ніж доля Оксани.
Степан — не історична особа, це український інтелігент другої половини XIX століття, який утратив національну свідомість, зрікся рідної культури і прийняв чужу.

Донедавна ми більше говорили про великий талант великих творців - письменників-класиків української літератури, про їхнє життя - боротьбу за краще майбутнє для народу України.

Любов до драматургії І. Франко проніс через усе своє життя. В умовах тогочасної відсталої Галичини письменник боровся за народність і реалізм театрального мистецтва. Він був переконаний, що театр повинен бути не місцем для розваги безтурботних паничів-дармоїдів, а школою життя, провідником думок і почуттів, мрій трудового народу.

Олександр Олесь повертається до нас з чужини піснею, яку Україна щиро вітає квітами, любов'ю і визнанням. Поезії митця навчають нас берегти, любити і цінувати свою землю, вірно служити ідеалам миру і добра.

Україно! Ненька наша рідна, стільки про тебе писано-переписано, у стількох думах і піснях тебе оспівано, стільки живописних полотен про тебе написано. А ти знову і знову дивуєш своєю красою, своєю таїною. І кожне нове покоління зізнається тобі у вічній любові. А ти, Україно, як дбайлива ненька, зігріваєш теплом великої любові своїх синів і доньок, пам'ятаєш і бережеш кожне слово, мовлене до тебе, — як ту Шевченкову сповідь перед самим Господом: