Більшу частину свого свідомого життя Євген Маланюк прожив далеко від рідної землі. Але його душа була завжди там, де він народився, де зазнав радощів першого кохання, де перші юнацькі сподівання захопили його душу, де хотів жити і мріяв померти.
Як хочеться, щоб у людства було майбутнє, щоб через кілька років, десятиліть, століть займався новий день на Землі, були рясно вкриті поля жовтим колоссям, від пахощів квітів на галявинах перетинало подих, у блакитних річках весело стрибали риби, а на усі ці прекрасні й такі звичайні дива згори лагідно дивилося жовтогаряче сонце. Нехай навіки щезнуть примари невиліковних хвороб, привиди атомних станцій та ядерної зброї, вільно продихне забруднене повітря, забувши про озонові дірки, а земля нарешті відчує турботу людських рук, а не скажений подих нітратів та інших хімікатів.
Можна мріяти про майбутнє, а можна його будувати власними руками. І тільки від нас залежить, яким воно буде. Якщо ж вважати, що майбутнє повинно з'явитися само по собі, то, вірогідно, воно може взагалі не настати. Адже наша сучасність готує намне такі вже й щедрі подарунки. Тут і наша духовна захаращеність, і слизький бруд наших річок, і непрозоре покривало нашого повітря, і отруйна чорнота нашої землі. Ми вже і тепер "зробили" усе, що могли, аби відбудувати "прекрасне" майбутнє. Тільки постає питання, і ми зможемо ми жити, в тому майбутньому?..
Хто з нас не мріяв про те, яким буде наше майбутнє? Мені здається, що такий маленький "гріх" є у кожного з нас. Але ось таке питання: хто мріяв про майбутнє для усього людства? На мій погляд, не так вже і багато у нашій країні, та й взагалі у всіх країнах, людей, які б ставили собі таке питання. Кожен піклується про себе, свій добробут, свою кишеню. Добре, що хоч залишилися люди, здатні думати не тільки про свою особистість. Я гадаю, що Іван Драч, перу якого належить дуже правдива, навіть натуралістична поема "Чорнобильська мадонна", є якраз одним з тих людей.
У п'єсі "Дикий Ангел" видатний український драматург Олексій Коломієць роздумує над "вічними проблемами": батьки і діти, смисл людського життя, людина і праця, добро і зло, правда і нечесність.
Творчість І. Я. Франка — надзвичайне досягнення нашого літературного слова. Він написав першу українську соціально-психологічну драму — "Украдене щастя".
Василь Стефаник писав коротко, влучно і страшно. Кожна його новела — це окрема картина трагедії селянського життя. Доля подарувала йому можливість жити серед прекрасної природи Карпат — він народився у селі Русові неподалік старовинного Снятина, що на Станіславщині (нині Івано-Франківська область). А писав він не про ліси і полонини, а про трагедії людські. Чому? Чи не бачив чудової природи? Чи не любив її?
З полону літ повернулося до нас ім'я поета-шістдесятника Василя Симоненка. Він прожив коротке, але яскраве життя і запалив неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Життя В.Симоненка промайнуло швидко, інтенсивно і урвалось несподівано, як перетята струна. Жилося поетові нелегко, бо пройшов він свій шлях через воєнне дитинство, через голод 47-го, через брехню і зневіру, через розгроми і розправи "літературних тарбозаврів", що спеціалізувалися на підозрілості й на криках.
Не даремно Уласа Самчука називають українським Гомером XX століття. Ця людина у своїх художніх творах охопила поглядом справжнього майстра епосу життя українства на початку XX століття та за часів Голодомору. Важливе місце посідає і публіцистична спадщина письменника, у якій він свої думки, своє ставлення до майбутнього та теперішнього свого народу висловлює напрямки.
