Перші поетичні збірки Бориса Олійника з'явились в шістдесятих роках. Це був час особливого сплеску поетичного мистецтва. Слово оволодівало душами людей, вело їх за собою.
У 60-ті роки XX століття в українську літературу ввійшов молодий, але талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім'я цього поета - Василь Симоненко.
Мальовничі роздоли щедрого талантами харківського краю. Земля, що виховала Григорія Сковороду, Квітку — Основ'яненка, Василя Мисика, Олександру Ковальову, Степана Сапеляка, Віктора Бойка, Анатолія Перерву та багатьох інших письменників.
Василь Симоненко. Поет-"шістдесятник". Недовгим був його життєвий і творчий шлях, та його поезію знають як у нашій країні, так і за її межами. І сьогодні поезії В. Симоненка хвилюють людські серця, кличуть до дружби, праці, закликають до боротьби.
Геніальний і творчий талант Лариси Косач — нашої Лесі Українки — розвивався плинно, незважаючи на те, що лиховісна хмара прошуміла над нею. Хвороба приковувала молоденьку, слабосилу й хворовиту дівчину до ліжка, а вона рвалась до нового життя як орлиця із чорної клітки, вливаючи свою вояцьку вдачу тільки у творчість, тільки у слово, що було для неї великим ділом. Леся стала Жанною Д’Арк для нашої літератури.
Це відгалуження української літератури — "празька школа". Основу "празької школи" склали вчорашні учасники визвольних боїв 1917-1921 pp., інтерновані в Польщі: О. Ольжич, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Юрій Клен тощо. Після того, як Польща стала дуже прохолодно ставитися до українців, більшість їх перебралися до Чехословаччини, до Праги — великого культурного і наукового центру. Це були люди, які свідомо прийняли української революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійло тощо). Це літературне угрупування створює "нові характери", виповнені напругою в рольових імператорів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, розвитку яких допомагали потужні впливи західної культури та історичною пам'яттю рідного народу. На цій основі і виникла історіософська (позначена мудрістю історії) лірика "пражан". Вони створили специфічну атмосферу "аристократизму духу", стали формувати новий тип українця, який зміг би поєднати інтелект і почуття, приборкати емоційну стихію як типову ознаку української ментальності, надав національному і державному рухові чіткого спрямування.
Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідного краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, що чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.
Ці рядки написані ще досить молодою людиною. Але вони відзначені справжньою мудрістю, неоднозначним сприйняттям світу, в якому не існує легких відповідей на запитання буття. І Олександр Олесь (1878— 1944) напружено шукав їх усе життя. Олександр Іванович Кандиба народився на Сумщині. Ім'я Олександр Олесь дала йому наречена Віра Свадковська в 1906 р. Залишившись в 11 років без батька, він уже тоді, мабуть, відчув, як це насправді буває: «З журбою радість обнялась».
Еміграція... Для українських письменників ЗО—80-х років XX століття еміграція була трагедією їх життя. Бо це не просто життя за кордоном, це означало заборону повернутись до рідного краю. А хіба може бути щасливим письменник, позбавлений можливості спілкуватися з народом? Звичайно, ні. Однак, як не важко було письменникам-емігрантам, які знали, що їх твори не дійдуть до українського читача, вони писали, щоб народи світу знали, що є така країна — Україна, що є такий народ — український з його болем і стражданням, з його проблемами, які необхідно розв'язати.
Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — український філософ-гуманіст, визначний письменник XVIII століття. Самобутність таланту та неординарність поглядів мислителя захоплювали практично всіх, хто знайомився з його творчістю. «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені, — говорив Лев Толстой. — Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори».
