У 60-ті роки XX століття в українську літературу ввійшов молодий, але талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім'я цього поета - Василь Симоненко.
Тема рідної землі, України - провідна у ліриці поета:
Україно! Ти для мене - диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.
У кожному слові - любов до рідного краю, своєї землі, до Батьківщини. Автор звертається до земляків із проханням любити рідну землю і дбати про її майбутнє. У своєму щоденнику Василь Симоненко писав: "Найбільше люблю землю, людей, націю і... село Біївці.., де мати подарувала мені життя". Любов до рідної землі, до Батьківщини, до матері, коханої як найвища морально-духовна цінність відбивається у багатьох творах. Україну він сприймає як святиню, а відданість їй вважає за свій обов'язок:
Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім'ям вмираю І в твоєму імені живу!
В. Симоненко твердо переконаний, що український народ безсмертний, як безсмертна і невмируща його мова, пісня, думка. З упевненістю поет говорить:
Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!
Недовгим було життя Василя Симоненка, та він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утверджував їх у своїх творах. Найдорожча цінність для людини - Батьківщина. І закликає поет:
Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину, -
бо нема без неї щастя. Із творів В. Симоненка дізнаємося, що сенс життя поета - самовіддане служіння рідній землі, людям. У передмові до книжки "Лебеді материнства" Олесь Гончар писав, що зоря Василя Симоненка не меркне з роками, "його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов'ю".
