Постать Мазепи цікавила багатьох письменників різних часів. їх перелік можна починати ще від Байрона і Пушкіна. Ставлення до цього гетьмана різне. Відомо, що в Радянському Союзі його сприймали як зрадника. Для українських патріотів він навпаки був мучеником за Батьківщину. Своєрідне розуміння вчинків Мазепи подає В.Сосюра у своїй поемі.

Народжений і вихований українським степом, Юрій Яновський одержав від природи романтичне світовідчуття. Він закроєний був на високе місце в царині художнього слова і зайняв його поруч із найвидатнішими постатями національної культури.

У листі до Ю. Яновського Олесь Гончар писав, що ця книга "творилась при такій духовній погоді, при високих температурах для творчої спеки, що й "Слово о полку". Таким чином справжній художник слова вшанував творчий здобуток іншого художника.

Багато хто з українських письменників відтворив події громадянської війни в Україні, бо багатьох із них вона торкнулася особисто. Та це й не дивно, бо, мабуть, не було такої людини, яку б не зачепила війна. Розглядаючи події того часу з різних боків, М. Хвильовий, Г. Косинка, В. Підмогильний, 10. Яновський змалювали жахливі, криваві картині.

У 1916 році Василь Стефаник написав новелу "Марія", яка була присвячена світлій пам'яті Івана Франка. В ній знайшли художнє втілення роздуми письменника про долю народу, про його складні шляхи до визволення з-під колоніального гніту.

"Салдатики!" Замуштровані, покірні виконавці наказів командирів і самого царя, а все ж рідні, свої, вихідці із селян, робітників, бідняцькі, вдовині сини. Саме до них із криком душі звертається Явтух, ватажок сільської громади, герой оповідання В. Винниченка «Салдатики!!» І саме таку назву обирає автор для свого твору. Проживши все життя чесно, за законами християнської моралі, не зробивши нікому зла, Явтух не розуміє, як можна стріляти в безневинних, доведених нуждою та голодом до відчаю, людей. І вважає, що в подібних випадках в інших селах солдати «стріляли, бо не знали правди, а знатимуть — не стрілятимуть».

Багатшим та різноманітнішим зробили світ художньої літератури співомовки Степана Руданського. У гумористично-сатиричних приказках письменник прагнув висвітлити негативні сторони людських характерів.

Повість була написана М. Коцюбинським в 1911 році. В ній письменник висловив свої враження від Гуцульщини, самобутності і неповторності її народу. Письменник вивчав життя і побут гуцулів і в свята, і в будні. Вивчав їх звичаї, обряди, легенди і повір'я. Гуцули, за спостереженням автора, все життя проводять "у боротьбі зі злими духами". Вони були для Коцюбинського язичниками, жили ніби в минулому, отже, вони і є "тіні забутих предків". Вже сама назва твору натякає на загадковість, казковість і дихання віків. Людина і природа у творі — єдине одухотворене ціле, де сонце, вода, вогонь, смереки, трембіта — рівноправні учасники життя.

Максим Богданович писав: "Цей дикий, співучий край багато хто пробував описувати, але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як український белетрист М. Коцюбинський".

М. Коцюбинський багато писав про життя народу, але його повість "Тіні забутих предків" — це справжня пісня, створена ніби самими гуцулами, у якій відобразилися всі їх вірування, звичаї, світогляд. Життя карпатських гуцулів дуже відрізняється від того, про що ми читали у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого.