Квітка-Основ'яненко був видатним укpаїнським пpозаїком і дpаматуpгом дошевченківської доби. З-під його пеpа впеpше в укpаїнській літеpатуpі з'явилися повісті і оповідання. Квітка звеличив в очах суспільства пpостого селянина-тpудівника, шиpоко відкpивши двеpі в літеpатуpу позитивним пеpсонажам з наpоду і показав моpальну здpібнілість панівної веpхівки. Своїми кpащими твоpами письменник утвеpджував pеалістичний напpям у літеpатуpі. Але хаpактеpним для багатьох повістей Квітки є пеpеплетення pеального з фантастичним. Показовою в цьому плані є "Конотопська відьма".
Славну сторінку вписав в історію української літератури наш земляк Г. Квітка-Основ'яненко, по праву заслуживши визнання нащадків. Правдивий показ окремих сторін тогочасної дійсності, народний гумор, майстерне використання багатств народно-пісенної творчості забезпечили п'єсам Квітки широку популярність і довговічність. Із великим успіхом і досі проходять вистави «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» в театрах нашої країни.
Світова література знає багато прикладів використання фантастики як художньої виразності, помічника автора й провідника його думки. Візьмемо хоча б "Портрет Доріана Грея" Оскара Уйальда, "Ніс" М. В. Гоголя, "Історію одного міста" М. Є. Салтикова-Щедріна. В українській літературі започаткував цей напрям Г. Ф. Квітка-Основ'яненко в повісті "Конотопська відьма".
Повість "Конотопська відьма" Квітка написав на основі народних вірувань у відьом, чортів і упирів. Казкова, на перший погляд, основа повісті насправді ґрунтується на реальних фактах. Надсилаючи рукопис П. Плетньову, Квітка писав, що "все це засновано на розповідях старожилів" та що навіть топлення уявних відьом нещодавно відновила поміщиця сусідньої губернії.
Твори Григорія Квітки-Основ'яненка відзначаються художньою достовірністю, майстерністю, живим зв'язком із сучасною письменникові дійсністю. Він чудово знав український побут, фольклор, народну демонологію і органічно використовував цей матеріал у своїх прозових творах. Одним з таких творів є бурлескно-реалістична, сатирично забарвлена повість "Конотопська відьма", у якій реальне і фантастичне поєднані автором у цілісну картину.
Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови.
Інтимна лірика O.Олеся — дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Водночас у віршах поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, звучав, за словами П. Волинського, "досить потужний струмінь громадських мотивів, які... перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою". Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба і розпач, вибухи радості й закоханості у дні Лютневої революції.
Вже одна з перших збірок "З журбою радість обнялась..." принесла визнання О. Олесю завдяки життєрадісним акордам особистої й громадянської лірики. Хоча й з боку деяких критиків звучали закиди, що в його ранніх творах "бракує широкого різностороннього світогляду і філософічної глибини", на мій погляд, ці докори не зовсім виправдані. Є глибина щирого людського серця, є глибина почуттів, які нікого з читачів не залишають байдужими.
I. Драматичні колізії громадянської війни. ("Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного..." Перша фраза новели "Подвійне коло", у якій відтворено бій під Компаніївкою. Серед битви, серед ворогів — діти однієї матері, кожна сторона б'ється за своє, а правди немає, — ось такі страшні колізії громадянської війни. Найстрашніша дилема того революційного часу — необхідність вибору між інтересами родини і класу. Три бої, три діалоги між братами-полоненими і братами-переможцями, загибель трьох братів.
Тичина - найвеличніший український поет 1920-х. Поряд із Франком, Бажаном і Гончаром висувався на Нобелівську премію. На думку відомого вченого Дмитра Степовика, у психіці Тичини переважає протистояння двох основних потуг: ролей поетичного діяча й самітника. Така людина усвідомлює, що живе неправильно, але змінити нічого не може. Тичина - доглибинно роздвоєний тип. Він говорить протилежне не тому, що пристосовується, а тому, що інакше не може. Його існування визначає розірваність, непристосованість до життя.
