Немає, мабуть, жодного поета, який би у своїх творах не оспівав таке прекрасне людське почуття, як любов, кохання. Тільки однією ниткою неможливо вишити візерунок, яким би милувалися. Так і людське життя не може складатися тільки з чорних чи білих днів, бо переплітаються в ньому і любов, і журба, і радість, і нещастя.
Вже рання творчість Дмитра Павличка вабила чистотою слова. З роками голос поета мужнів, ширшали обрії його тематики, звучання його поезії ставало все більш різноманітним; ліричне перепліталося з іронією, філософський роздум - з патетичним осудом; строфи відливаються і в сонет, і в поему, і в ліричну пісню.
За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.
Твоpчість Дмитpа Павличка з'єднує стаpше покоління класиків укpаїнської поезії з поколінням початку 60-х pоків, яке так по-молодечому голосно заявило пpо себе.Поезія Павличка не лише відобpажає свою добу, але й виpажає свою добу, чутлива до нових пpикмет часу.
I. Правдоборча постать Дмитра Павличка (разом з Ліною Костенко та поколінням "шістдесятників" відстоює право поезії бути найвищим авторитетом української літератури, визначає шляхи розвитку української поезії).
Андрій Малишко у своїй книзі "Думки про поезію" писав: "Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона посестра життя, порадник, і вірний-друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати". Написавши ці слова, поет влучно охарактеризував таку рису українського народу, як пісенність, велику любов українця до пісні.
Скільки прекрасних віршів присвячено нашій рідній мові! Різні за настроєністю і тональністю, за тематикою і способом її розкриття, за метою і манерою написання, вони поєднані наскрізною ідеєю любові до української мови, любові, що її випромінює кожен рядок цих поезій.
Рідне слово, мова рідного народу - це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет "О рідне слово, що без тебе я?" (1956), який увійшов до "Київських сонетів".
Хто голодував, той ніколи не викине в сміття шматок хліба. Хто пройшов пекло війни, не буде співати гімнів кривавому богу Аресу. Кому затикали рота, відбираючи останній скарб, рідну мову, ніколи не забуде цього, він, як дзвонар у набат під час пожежі, буде скликати людей до захисту рідного слова. Таким дзвонарем є Дмитро Павличко.
Летить над просторами нашої рідної землі щира українська пісня, зігріваючи душу та бентежачи серце; від краю до краю чутно знайомі до болю мелодійні звуки. Це — українська мова. Від неї не може відцуратися справжній патріот, її не може забути той, хто хоч раз у житті почув її чудові переливи. Тому не треба чому дивуватися, що з'явився на Україні поет, який, зібравши у своєму серці усю палітру барв і звуків рідної мови, рішуче став на її захист, намагаючись не допустити зникнення однієї з найромантичніших мов у світі. Дмитро Павличко став, мабуть, головним оповісником народження нової доби для української мови.
