Я цілком упевнена в тому, що досягнення людиною бажаного цілком залежить від її активної життєвої позиції, намагання зробити все, що в її силах, задля того, щоб мрія стала реальністю. З огляду на це не можу не погодитися з думкою, що життєвий успіх цілком залежить від часто нелегкої роботи людини в напрямку його здійснення.
Особливе місце в системі національних цінностей українського народу посідає козацтво. Можна навіть сказати, чільне місце, і це не буде перебільшенням, тому що коли ми говоримо слово «козак», то розуміємо під цим словом цілу низку позитивних якостей людської натури. Це смілива, вольова, розумна, кмітлива, весела, національно свідома людина.
Серед багатьох і багатьох питань та проблем, якими переймається людство протягом свого багатовікового існування, є одна проблема, що гостро постає перед кожним поколінням. Це проблема взаємин між батьками й дітьми. Кожна історична епоха, будь-яке суспільство, усі покоління стикалися з нею, шукали й знаходили шляхи її розв'язання. Які ж рецепти були знайдені людьми, дотримання яких могло б направляти стосунки батьків і дітей у річище конструктивної співпраці й розуміння? На мою думку, цих рецептів багато, але в більшості вони зводяться до одного: злагода й порозуміння батьків і дітей — це справа любові.
На моє глибоке переконання, щаслива й безсмертна та нація, у якій шанується сім'я, у якій родина є осередком виховання й передачі всього того доброго й мудрого, що надбане попередніми поколіннями.
Зло в нашому світі все примножується. Тільки й бачиш з екранів телевізорів: тут — убивство, там — зрада, десь — облуда, деінде — гріх... Усе частіше саме воно, Його Шанолюбність Зло, починає правити бал у людському театрі.
Я повністю згодна з твердженням К. Фішера: «Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує». І далі спробую пояснити, що саме дає мені підстави підтримати його позицію.
Для цього передусім хотіла б з'ясувати, що ж означає «дарувати радість іншим». Чи можна назвати «даруванням радості» звичайну допомогу в буденних справах? Здається, ні. Тоді виникає питання: коли ж ми даруємо радість? Як на мене, ми робимо це тоді, коли вносимо в буденне життя нотки незвичайності, світла. Тоді радістю стає паперовий журавлик на дитячій долоні, ще не тисячний, але один із багатьох; дружній поцілунок у щічку після багатоденної розлуки, після сотні маленьких випробувань і десятків величезних незгод, у кожного своїх, витриманих і перенесених з невимовною мужністю заради єдиної зустрічі. Як тут не згадати Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки. Ця істота з фантастичного світу зуміла повністю віддати себе людям, увійти в їхнє життя й хоча б на певний час зробити його яскравішим, безтурботнішим, радіснішим.
У реальному житті теж завжди існують люди, готові поділитися радістю з іншими. Даруючи її навколишньому світу, вони й самі отримують натомість добро, любов і теплі усмішки. Згадаймо хоча б могутній і рідкісний талант дарувати людям світло радості, яким був наділений видатний гуморист Остап Вишня. Не повірю, що з-під пера байдужої, жорстокої, похмурої людини могли вийти такі чудові твори, як «Зенітка», «Моя автобіографія». А чого варті його «Мисливські усмішки»! Скільки радості, сміху (а він подовжує життя) вони подарували людям! А ті люди, у свою чергу, віддячили митцеві своєю любов'ю та шаною.
І мене надзвичайно тішить той факт, що таких людей чимало на нашому білому світі. Вони є. Вони живуть поряд із нами. Ось, наприклад, у мене є одна знайома, яку всі звуть Лереїна, хоча за паспортом вона Валерія. Вона справжнісінька «фабрика радості»! Найчастіше її можна зустріти на дитячих майданчиках, де вона грає з малечею. Що, скажіть на милість, так приваблює шістнадцятирічну дівчину там? Не встигну огледітися, а вона то метеликів ловить, то якомусь малюку витирає збите коліно, когось заспокоює, комусь дає пораду. І весь цей світ вдячний їй! Ця вдячність не вимірюється грошима чи статками. Ні! Подякою світу за подаровану йому радість для неї стає та ж радість, яка знову й знову з'являється в серці казкової феї Лереїни.
Я теж люблю дарувати людям відчуття, хоча б миттєве, радості, бо я — людина — веселка, людина — свято. Говорю для інших, живу для інших, усміхаюся до зовсім не знайомих мені людей. І з того моя душа наповнюється радістю...
Отже, радість, щастя навколо з'являються тоді, коли ми самі намагаємося «просто так» дарувати свою усмішку, свій літній настрій і добро тим, хто живе поряд із нами. За нашу добру волю у справі «дарування радості» навколишній світ нам віддячує тією ж монетою — радістю й теплом, які нас дійсно радують. Отож, завершуючи, хочу закликати себе й вас: даруймо радість іншим, вона ж бо повернеться до нас у стократ.
Гадаю, не може викликати заперечень твердження, що кожна особа, так би мовити, приречена на те, щоб існувати в океані інших людей. Здається, що могло б бути кращим: навколо тебе тисячі таких самих, як ти, то й радій, насолоджуйся спілкуванням...
Як на мене, аксіомою можна вважати твердження про те, що кожна людина прагне бути щасливою. На жаль, не кожна може цього досягти. Причини можуть бути надзвичайно різноманітними. Однією ж із головних, гадаю, є людське боягузтво: боячись нашкодити, людина припиняє будь-що робити задля руху в напрямку власного щастя.
