Та сьогодні в молодіжному середовищі складається дуже дивна ситуація. Є ніби два світи: один (напевне, його можна назвати елітним) чогось прагне, чогось навчається; інший - світ занепаду. Вони не мають спільних точок дотику і навіть не намагаються їх шукати.
Я вважаю, що нам, сучасним старшокласникам, випала виняткова доля: початок нашого дорослого життя співпадає з початком третього тисячоліття. На перший погляд, це незвичайно і цікаво, адже не кожному поколінню так щастить. Та це лише на перший погляд, бо знаю, що в серці кожного з нас зачаїлась тривога, насторожене очікування: що чекає мене попереду, у дорослому житті?
Мені сниться літо... Ранком мене будить сурма, як у таборі. Це вже наяву. Я прокидаюся, готовий вискочити з намету на траву, а бачу над собою високу стелю, а ліворуч і праворуч — красиві шпалери. Крізь відчинені двері видно рояль. Заради нього я і приїхав сюди з маленького селища під Донецьком.
Сьогодні наш клас був на екскурсії -у шкільному музеї «Українська світлиця». З першої ж хвилини на нас війнуло історією, побутом українців і тією любов'ю, з якою зібрано кожний експонат.
Кажуть, що доля людини в руках самої людини. Ніхто не зможе змінити її життя, окрім неї самої. Та чи дійсно це так, чи достатньо одного лише бажання? Особисто я вважаю, що людина справді може власноруч змінювати свою долю. Перш за все кожна людина має працювати, насамперед над собою.
Так історично склалося, що після татаро-монгольської навали український народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то Польсько-Литовської, то Австро-Угорської, то Російської держав. Іноземне ярмо намагалось знищити самостійність, державність і навіть саму назву «Україна».
Наш клас розташований на третьому поверсі школи. Довжина його 9 м, ширина 6,5 м. У класі три великі вікна, які виходять на схід, тому в приміщенні завжди світло та тепло, сонячно. На перервах чергові відчиняють кватирки для провітрювання класу, готують дошку до наступного уроку, поливають квіти.
Пісня! Споконвіку живе вона в Україні, поєднавши в собі пристрасне, емоційне слово з чарівністю музики. Вона супроводжує людей все життя - від колиски до могили, бо немає такої події або такого почуття, що не знайшло б свого відображення в пісні. Материнська колискова, ніжна пісня кохання, весільна співанка, бойовий гімн, врешті - пісня-голосіння над померлим.
"Роздавав Бог скарби усім країнам, але забув Україну. Підійшла вона до нього та спитала: "А що ж мені даси, батьку?" Замислився Бог, адже роздав уже всі свої скарби, і сказав: "Нехай буде пісня..." І стала пісня частиною життя України..." Не менше значення мали для українського народу й думи. Бо в піснях і думах — уся наша духовна міць, наша історія, наше майбутнє.
