Володимир Винниченко — один із найталановитіших українських прозаїків і драматургів. Але його людська і творча доля складалася дуже важко. Свого часу за відверті виступи був оголошений ворогом соціалізму, націоналістом, агентом імперіалістичних держав, інтервентом. І як наслідок — сидів у тюрмах, жив нелегально, емігрував і знову, ризикуючи, переходив кордон. «Метри» ж критичного цеху, побачивши в доробку письменника образи хворобливо-безвольні, хисткі у переконаннях і навіть аморальні у поведінці, називали його проповідником індивідуалізму й суцільної аморальності. Його ім'я було поховане під тоннами критичних статей, його творчість старанно обминалася укладачами підручників та енциклопедій. Але він знову повертається до нас із понад півстолітнього забуття.
Час складається з моментів. Ми непомітно проходимо повз одні, при згадці про інші серце починає тривожно калатати, деякі запам'ятовуємо назавжди. І немає чіткого алгоритму, чому відбувається саме . так. Іноді довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі... Умови, місце зустрічі, твій соціальний статус - все це марнота: є лише відчуття і емоції - споконвічна загадка людства. Виникаючи у певний момент, вони по вінця сповнюють людину. Сліплять очі, заволодівають свідомістю, зачакловують волю і розум, позбавляють нас можливості говорити. А коли полум'я згасне, маємо вірогідність, шо тепло його зігріватиме нас усе життя.
Життєвий шлях Володимира Винниченка простягається з Єлисаветграда на Кіровоградщині до Мужена за тисячу кілометрів від Парижа. Але де б він не жив, усі його думки були з рідним народом. Оповідання "Салдатики!", за визначенням самого автора, "малюнок із селянських розрухів". Твір починається описом сірого, холодного березневого ранку. Темні, густі хмари повзуть над селом. На вигоні зібралися селяни, і їхні худі, похмурі обличчя повернуті у бік шляху. Учора доведені до відчаю голодом селяни розділили між собою добро з панських комор. Уперше за багато місяців "весело запалали печі по хатах", радісно "снідали селяни тієї ночі". А вранці прокотилася новина - до села йдуть солдати, яких прикликав пан, щоб приборкати непокірних селян.
В. Винниченко належить до письменників XX ст. Його збірка "Краса і сила" побачила світ у 1906 році. На цей час Російська імперія вже пережила революцію 1905 року. То тут то там вибухали селянські погроми. Це поки що були поодинокі вибухи, але вони готували ґрунт для майбутніх подій 1917 року. Оповідання "Салдатики!" є "малюнком із селянських розрух і в", за визначенням самого письменника.
В. Винниченко зарекомендував себе як талановитий письменник вже з першої своєї збірки оповідань "Краса і сила". Він стає літописцем свого часу. Його увагу привертають кардинальні зрушення у свідомості селянства, що досі було покірним і мовчазним, а тепер піднімає повстання, забирає землю та хліб у панів. Таку ситуацію зображує він в оповіданні "Салдатики!", в центрі якого стоїть проблема — ватажок і народ.
Як письменник-гуманіст В. Винниченко глибоко вірив, що в людині, в суспільстві завжди переможе добро, правда, щастя. Ідея людського щастя, неоціненного значення людської особистості проймає всю його творчість. Письменник умів зобразити людські страждання, оголити душевні рани, розкрити таємні нестерпні муки людини й бачити такі глибини трагедій і катастроф, яких наша література ще не знала.
Розквіт таланту В. Винниченка припав на початок XX століття - бурхливу епоху, коли відбувалися численні селянські заворушення і бунти, переосмислення громадських цінностей усіма верствами народу. Це, кінець кінцем, епоха першої російської революції 1905 року.
Нещодавно ми читали оповідання "Федько-халамидник", яке написав Володимир Винниченко. Цей твір, а особливо його фінал, справив на мене велике враження. Володимир Винниченко розповідає про двох хлопчиків — Федька, сина бідного робітника, і Толю, дитину заможних батьків.
Знайомлячись із головним героєм оповідання, Федьком, ми спочатку ставимося до нього дещо насторожено. Адже він був справжнім зірвиголовою. Ніколи не давав своїм одноліткам спокійно гратися, завжди дражнив їх, забирав іграшки, навіть доводив до сліз. J за це від своїх батьків отримував доброї прочуханки. Мене ж вражає мужність і чесність Федька. Навіть коли його били, він ніколи не кричав і не плакав, завжди казав правду, якою б вона не була. За не батько майже не гнівався на халамидника. Навіть давав йому 2—3 копійки.
На початку оповідання Федько постає перед нами як "чистий розбишака", в якого наче біс вселився. Він сам ніколи не був спокійний і не давав спокою іншим, збиткуючись із хлопців-однолітків і часто доводячи їх до сліз. Федьковій матері жалілися на нього і діти, і їхні батьки, за що хлопець мало не щовечора отримував від тата прочухана. Федько мужньо переносив кару, не скрикнувши ні разу, не заплакавши. Батько, хоч і дуже гнівався на сина, після покари нагороджував його двома-трьома копійками за те, що син говорив правду. Бо Федько, якби схотів, міг би одбрехатися, але він не любив брехати, оскільки не любив і видавати товаришів.
