Повість Марка Вовчка «Інститутка» була першим великим твором, у якому показано антагонізм між кріпаками і кріпосниками, стихійний протест проти жорстокості і сваволі панства, засуджувалося кріпацтво як велике соціальне зло.
Як відомо, у Немирові Марко Вовчок написала більшість своїх перших оповідань, які були зібрані у збірку під назвою "Народні оповідання" (1857 р.). За два роки вийшла ще одна збірка "Рассказы из народного русского быта". Вона багато писала про тяжку жіночу долю, про селянську безвихідь за часів кріпаччини.
Дві книжки оповідань Марка Вовчка мали назву "Народні оповідання", яка промовляє сама за себе. У своїх творах письменниця зобразила життя народу, не прикрашуючи його, вона показала те, що бачила сама, те, що чула від людей. Тому, можливо, ці твори і сприймаються так: сповненими щирості, справжніх почуттів, горя та радості. На жаль, на тому історичному етапі у житті селян горя було набагато більше, ніж радостей...
Марко Вовчок - визначна українська письменниця середини XIX століття, яка своєю творчістю заклала підвалини для подальшого розвитку оповідних жанрів в українській літературі. Однією з повістей, які правдиво й переконливо висвітлюють умови життя селян в Україні за часів кріпацтва, є соціально-побутова повість "Інститутка". Тема повісті є звичною для творів першої половини XIX століття: соціальні протиріччя між селянами-кріпаками й поміщиками, умови життя кріпаків у панському маєтку, негативний вплив на людину дореформених реалій.
Остап Вишня в житті був великим жартівником і гострословом. Найбільше в житті любив письменник літературу, рідну природу і дітей. Його твори зачаровують читачів. Зброя О. Вишні — сміх.
Так, читаючи оповідання "Перший диктант", ми сміємось. Чому нам смішно? Бо те, про що розповідає автор у творі, розкриває нам цілий світ з його радощами і трагізмом.
Є письменники, які залишаються тільки у своєму часі. Нащадки їх мало читають, а то й не згадують зовсім. Твори Остапа Вишні мають іншу долю - нам їх цікаво читати. Так, прочитавши оповідання Остапа Вишні "Перший диктант", я багато цікавого дізнався про минуле життя. На хуторі раніш жили великими сім'ями. В кожній родині було по десять-дванадцять дітей. Якось дивно усвідомлювати, що колись до школи ходили не всі, що школа була одна і знаходилась вона аж за три кілометри.
Є такі твори, знайомство з якими викликає спокусу прочитати все чи хоча б якомога більше з написаного їх автором. Саме до таких належать "усмішки" Остапа Вишні. Вони дуже нагадують портрет письменника. Може, тому, що — "усмішки". Бо добре привітне обличчя Павла Михайловича Губенка завжди пригадується мені із фотографій осяяним незмінною мудрою півусмішкою.
Остап Вишня - неперевершений майстер сміху. (Життя Остапа Вишні було незвичайним, наповненим різноманітними сумними і радісними подіями, які митець сприймав із гумором. Його називають "королем українського тиражу", бо за життя письменника-сатирика вийшло понад сто збірок його творів, деякі з них перевидавалися шість і більше разів.)
Письменницьку програму сам Остап Вишня сформулював так: "Про що я, нещасний, мушу думати й писати: - "Про хуліганство, грубість, невихованість. - Про виховання лоботрясів і шалопаїв. - Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї. - Про широкі натури за державний кошт. - Про начотчиків і талмудистів у науці. - Про консерваторів у сільському господарстві й промисловості. - Про винищувачів природи..."
Здається, немає жодного українця, який би не читав чудових усмішок Остапа Вишні, "запашних", "ніжних", "смішних" і водночас, кажучи словами Миколи Хвильового, "глибоко трагічних".
