Був собі давній рибальський рід Половців. Батько — Мусій Половець, досвідчений рибалка. Половчиха теж «доброго рибальського роду, доброї степової крові», «стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія». Вона народила хлопців «повну хату», що тісно стало в ній «од їхніх дужих плечей», але «тримала... в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі».
Роман у новелах "Вершники" (1935) - один із кращих творів української літератури про громадянську війну. Про роботу над романом Ю. Яновський писав: "...я намагався... показати справжніх натхненників... громадянської війни..., вивести на сторінки книги трудящий народ - його сталеварів, селян, шахтарів, його інтелігенцію... Я звернув особливу увагу на мову, гідну, на мій погляд, розповісти про героїв".
Ось і прочитано роман Ю. Яновського "Вершники", обговорено його побудову і проблематику, мову і стиль, а на серці біль, біль за те, що все, про що написав письменник, було нашою трагічної історією, яку, на жаль, вже не можна повернути чи виправити.
Буремні роки революції і громадянської війни — це велика трагедія цілого народу. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син зраджує батька, син матері зрікається, брат убиває брата. Порушені, розтоптані були одвічні загальнолюдські принципи моральності, заповіти предків.
Є в Олександра Олеся драматичний етюд "Трагедія серця", де не тільки передано складність життєвої долі героїв твору, а й пророче передбачено трагедію серця самого поета. Ще на початку XX століття літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу - динамічної епохи, сповненої водночас великих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелось поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершились 1917 році проголошенням державності, і їхнього трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата сина - поета і вченого Олега Ольжича.
Голодомор 1932-1933 років... Це страшні роки в історії Україні. Ми знаємо про це з розповідей наших бабусь, з вивчення історії. Але повністю усвідомити жах тих часів мені допоміг роман В. Барки "Жовтий князь". Мені дійсно було страшно і боляче читати цей роман.
Історичні події, описані в "Козацькому літописі Самійла Величка", охоплюють відрізок часу 1648—1700 років. Автор пояснює причину, яка примусила його взятися за перо: він хоче сучасникам і нащадкам сказати правду про події, які відбувалися на нашій землі. Оглядаючи літописні та історичні писання чужоземців, він побачив, що їхню славу "пояснено й незатемнено". Цього не скажеш про наших козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війки й славилися лицарською відвагою та багатирськими подвигами. Але наші письменники про них майже нічого не написали і не розтлумачили. Слава та була прихована. Повні похвали подвиги наших предків повніше описали іноземні історики, а не наші.
У житті, як на довгій ниві — все трапляється. Перед нами розгортається епопея життя головної героїні однойменного роману "Марія". У. Самчук навмисне показує її життя читачеві від першого дня появи на світ. Народилася вона щасливою дитиною. У неї були люблячі, лагідні батьки. Але життя — це, як правило, синтез білих і чорних кольорів, щасливих і нестерпно болючих днів. З наглою смертю батьків Марію захоплює в свої лабети тяжка сирітська доля. Та зустрілися, на щастя, добрі люди, які захистили від біди, дали роботу і прихисток.
Тодішні критики називали Юрія Федьковича "закарпатським Шевченко". Так, постать Федьковича — одна з найвизначніших постатей української поезії. Цей митець поєднав свою творчу долю з долею рідної України. Звичайно, поет не може залишатися у спокої, коли він бачить страждання свого народу, бачить сльози на обличчях своїх братів та сестер. Україна XIX століття була по живому роздерта і поділена між Австро-Угорською та Російською імперіями. За таких умов творив Юрій Федькович.
