Читачі упродовж багатьох десятиліть захоплювалися п'єсами І. Карпенка-Карого та вершиною драматичної творчості письменника, всієї української літератури, як зазначав І. Франко, стала історична трагедія "Сава Чалий".
Кожна дитина приходить у світ безгрішною, чистою. Вона не може комусь заподіяти зло або відплатити за образу. Як би добре було, щоб і дорослі мали теж неушкоджену дитячу душу. Та, на жаль, що більше років проживає людина, то більше гріхів вона має. Скоєні гріхи людини переходять у трагедію особистості. Так і сталося із Чіпкою — головним героєм роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Пояснюючи постійну тематичну зацікавленість своєї творчості, В. Стефаник одного разу сказав: "...Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки". Саме тому картини соціальної дійсності у новелах письменника настільки виразні.
Доведені до відчаю жорстоким гнобленням зубожілі селяни Західної України в пошуках кращої долі кидали рідні землі і виїжджали в далекі краї. Особливо масовою була еміграція на початку XX ст., за перше десятиріччя виїхало понад двісті тисяч чоловік. Стефаник, навчаючись у Ягеллонському університеті в Кракові, був свідком того, що відбувалося на вокзалі: «Жінки бігали і верещали за загубленими дітьми, урядники одного-двох мужиків силоміць пхали до воза, а публіка дивилася на те і, перестрашена, питалася, що то є і хто лишився на тій землі, що емігранти покинули».
Оповідання «Морозенко» належить перу відомого українського письменника Панаса Мирного. Сам письменник називав себе Панасом Мирним — не мирним. Чому? Бо не схотів змиритися з тією жорстокою несправедливістю, яка існувала в житті, не міг спокійно спостерігати муки простого, знедоленого народу. Чуле, вразливе серце письменника відгукується на горе трудівників, а свої переживання й роздуми він передає у своїх творах, закликаючи до зруйнування несправедливого суспільного ладу.
Коли почалися соціальні зрушення на початку XX століття, українська молодь активно стала на захист України, віддала майже всі сили, щоб рідна земля здобула незалежність. Та на жаль, кров'ю захлинулися визвольні змагання українців — на нашу землю завледи зазіхали, як на ласий шматок, вороги. Після поразки більша частина тих, хто залишився в живих, змушена була емігрувати: патріотизм ставав не чеснотою, а підставою до знищення.
Життя Євгена Маланюка — приклад того трагічного існування викинутого за межі рідної землі українського поета, свідомого громадянина, що не потрібний виявився Батьківщині саме тоді, коли потребував віддати всю свою долю їй. Тому лірика поета — болючий монолог емігранта-вигнанця, закоріненого в рідній землі.
У житті Лесі Українки 15 листопада 1901 року трапилося невимовне горе: в Мінську на руках у неї помирає Сергій Мержинський, на повне й тривале щастя з яким вона мала надію. Протягом однієї ночі відома вже на той час поетеса пише драматичну поему "Одержима". На думку Євгена Маланюка, протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом.
Драма "Бояриня", донедавна мало знайома українському читачеві, посідає у творчій спадщині Лесі Українки виняткове місце. Передусім тому, що всі інші її драматичні твори, окрім "Лісової пісні", побудовані на екзотичному матеріалі, і тлом для них слугують події з життя інших народів у минулі часи.
Безсмертний той, хто присвятив своє життя служінню народові, бо палає у його серці іскра незгасного Прометеєвого вогню. Іскра одержимості, іскра непокори, іскра самозречення. Мужність, велика сила духу були даровані тій, що ввійшла в літературу зі словами "воля", "Україна". На весь світ гордо проголосила: "Я — Українка", хоч ще дитиною усвідомила: "Ні долі, ні волі у мене нема". Та не примирилась, а все життя вперто шукала на скрижалях 1 трагічної історії свого народу оту загублену волю, бо соромилася, "що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно".
