Занурюючись у ліричний світ, створений нашим талановитим сучасником, поетом-скрипалем Іваном Малковичем, неможливо не почути тонку, невловиму мелодію краси, тендітності, ніжної турботи. Це відчуття можна порівняти з моментом, коли взимку на нашу долоню злітає маленька сніжинка, філігранна від самої природи, і за секунду тане. Або коли ми із завмиранням серця милуємось візерунками на крилах метелика, боячись навіть дихати, щоб не сполохнути цю тендітну красу, але він усе одно злітає, залишаючи по собі незбагненне відчуття прекрасного.
Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється, ожива, як їх почує... Так говорив Т. Г. Шевченко. А для мене чим є мова мого народу? Без перебільшення можна сказати, що це одна із найбільших цінностей у житті. Це те найперше, що оточує недавно народжену дитину. Мати, батько і їх мова найпершими схилялися над немовлям. Потім була пісня - мамина колискова, дитяча, жартівлива. І скрізь чулися рідні, знайомі слова.
Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється, ожива, як їх почує... Так говорив Т. Г. Шевченко. А для мене чим є мова мого народу? Без перебільшення можна сказати, що це одна із найбільших цінностей у житті. Це те найперше, що оточує недавно народжену дитину. Мати, батько і їх мова найпершими схилялися над немовлям. Потім була пісня - мамина колискова, дитяча, жартівлива. І скрізь чулися рідні, знайомі слова.
Наприкінці XIX століття капіталістичні відносини на селі вщент зруйнували дрібні господарства. У пошуках хліба, шматка землі селяни почали вибиратися в розхвалений найманими емісарами "обітований край" — в далеку Америку. Еміграція західноукраїнського селянства набула такого розмаху, що лякала панівні класи. "Мужики з жиру дуріють та шукають дармового хліба", — саркастично вигукувало панство, розгніване втратою дешевих робочих рук. "Економічна нужда і безробіття, перспектива наймитства і жебрацтва гонять селянина за океан", — відповідали їм письменники-патріоти І. Франко, М. Павлик, Т. Бордуляк і В. Стефаник.
Читати новелу В. Стефаника "Камінний хрест" цікаво і корисно з двох причин: по-перше, вражає майстерність митця у зображенні простих людей у непростих обставинах, по-друге, викликає інтерес злободенність та актуальність поставленої у творі проблеми.
«Хто в мистецтві має розум, а не має почуття, той не має генія. А хто не має розуму, а має почуття, той божевільний. Тільки той, хто в мистецтві має і розум, і почуття, — держить в собі світло дня...» Ці слова Тодося Осьмачки можна повністю віднести до творчості Олександра Довженка. Тільки треба додати, що синтез розуму і почуття робить генія нещасною людиною.
Україна... За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обездолена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.
Ідуть роки, минають десятиліття, все далі й далі віддаляючи нас від тих часів жорстокого сталінського режиму, командно-бюрократичного управління державою. І хотілося б забути пережиті нашим народом муки та страждання, та ні. Знов і знов постають вони з пам'яті народної, залишаючи глибокі рани на серці. Світле й омріяне майбутнє, до якого прагнули в ті часи люди, співіснувало із соціальною незахищеністю, жорстокістю, понівеченими долями мільйонів людей.
Трагедію особливо гостро відчуває душа делікатна, ніжна, беззахисна. А ще — довірлива. Наче квітка до сонця, вона розкриває пелюстки, вітаючи життя. І раптом — чорний смерч. Губить надію, карає за простоту і наївність.
Образ жінки, як відомо, є в центрі більшості творів української літератури, бо саме її становище найточніше характеризує суспільство. Письменники XIX століття розповіли про численні трагедії дівчат, жінок-матерів, принижених панами-кріпосниками, москаля-ми-офіцерами, сільськими багатїями-куркулями. Т. Шевченко і Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький і П. Грабовський створили образи страдниць, до ряду яких слід додати ще й персонажів роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Головний герой твору — Чіпка Вареник, селянин-бунтар, який врешті-решт дійшов до злодійства. Поряд з ним діють жінки: баба Оришка, Мотря, Галя, Христя. Долі кожної з них переплітаються з Чіпчиною, і більшість цих доль, звичайно, трагічна.
